Середа, 20 червня

Різдвяне диво в Староноворічному Байраці

Як ми й обіцяли, завершує наш цикл святкових оповідань одна велика казкова історія, яку в ці святкові дні писали найкращі майстри слова, передаючи текст один одному, та ілюстрацію до якої створили у далекій Норвегії.
Звісно, ми не претендували на створення цілісного твору і не ставили жодних рамок авторам, не редагували й не підганяли тексти. Тому й отримали таку цікаву й строкату «клаптикову ковдру», створену авторами з різних куточків країни.Гарного читання!

Тієї ночі ліс був дуже тихий – ані шелесту, ані скрипу. Ще вдень у дуплах гуло, стугоніло, вітер качався по свіжому снігу. Та щойно сонце лягло спати за Ведмежу гору, усе змовкло. Змовкло так міцно, ніби й зроду ніхто не ходив звіриними стежками, не вистежував здобич, не світив очима з холодних кущів. Так змовкло, ніби хтось поклав лісові на вуста пальця – тссссс… тих-х-хше… тиш-ш-ша…

Ліс не оглух. Він просто завмер і чогось чекав. Тиша була не така, як завжди. У цій тиші ніхто чогось не хотів ні вечеряти, ані спати, зручно вмостившись на килимку з листя. Тиша була така настренчена, аж стугоніло. Забуті гнилички на кущах сяяли синім, віти тремтіли. Ніде – жодного сліду, жодного кроку.

Коли шерсть на звірячих шубках уже настовбурчилася від жаху, а маленькі серця опанував невідомий досі трепет, посередині стежки звідкись узялися коні. Одна стара соня навіть побачила крізь дірочку в листі, як на сніг ступають чиїсь ноги в срібних чобітках, а потім їх затулили іскристі білосніжні поли, оторочені коштовним хутром. Соня затремтіла ще дужче й затулила дірочку…


І якби вона не була така полохлива, то побачила би важливу подію…

Коні були не сірі, і не білі, і не гніді, і не чорні, а – помальовані, ніби квітами, синім і брунатним, так ніби то барвінок повився на дуже стиглий золотий виноград, на крупах їхніх рухалися з м’язами сильних тіл волошки й мальви, й осінні кленові листки, присипані памороззю…  але головне — сніг під їхніми сильними ногами не провалювався, і лишався рівнюсіньким, пухнастим — копита не залишали жодних слідів. Лише невеличкі глибокі відбитки срібних чобітків поряд… діамантовим сивим блиском, маленькі, переливалися вони в синьому снігу, були глибокі, як ніби йшла не дівчина, і не жінка, й не людина взагалі… Дрібно й акуратно мережилися ці сяючі вервечки.

Коні йшли пишно й рухали ніздрями, сильно внюхуючи зустрічне тепло й пахощі, які ще були десь дуже далеко, але вони вже все чули… На мить здригнулися їхні вуха, коли під зустрічну ялину, придавлену важким синім снігом, щось полетіло — сліди срібних чобітків тут стали глибші, хтось ніби призупинився на мить… І процесія полинула далі…

Стара Сорока, що ніколи не відлітає нікуди з цих країв, єдина сиділа без страху на чатах у притихлому лісі й усе пильнувала. Вона прицілила криве око, тяжко піднялася з гілки, як товстий аероплан, і кинулася вниз, під ялину, схопити ту річ…

Щось там переливалося неземним світлом.. А кінна процесія тим часом вийшла з лісу, стала перед знаком «населений пункт», перекинулася на простий гнідий та сіро-білий табун і покрокувала до того пункту трасою, слухаючи, що ним командує якась у кожушку й сивих валянках. Табун йшов, залишаючи з-під хвостів важкі яблука, що їх раніше збирали на домашні потреби, а нині — це було просто коняче лайно.


Населений пункт мав назву Староноворічний Байрак. Усі будівлі в ньому були на курячих лапках, які продавали в магазині в сусідньому селі. Росли там винятково новорічні ялинки, прикрашені скляними кульками й портретами героїв казок народів світу і їхніх заступників, розташовані згідно з абеткою. Жили там, природно, тільки Діди Морози, хоча серед них усе ж таки можна було побачити декілька святих Миколаїв. Там же можна було зустріти засмучених Снігурок.  Населений пункт був занедбаний: про нього згадували лише напередодні Нового Року. Тоді з усіх сіл й міст тієї країни з’їжджалися мисливці на полювання Дідів Морозів та їхніх онучок. Зловивши пару, відвозили їх у якесь місто, де продавали в рабство —  в якийсь дитячий садок чи Палац культури, де вони й перебували весь святковий період, аж до Старого Нового року. Тому, протягом святкових днів населений пункт був майже порожній. Тільки один святий Миколай, сумно зітхаючи, ходив по вулицях Староноворічного Байраку.

Після свят їх відпускали на волю, але транспорт не забезпечували, так що вони поверталися додому своїм коштом.


Дорогою їхні колись пишні шуби втрачали свою пишність і красу, і бувало, що перетворювались геть на якісь сірі ватянки. Дехто з тих Дідів Морозів, дорогою знаходили прихисток в інших містах і селах, носили звичні пуховики й шкірянки, женилися на продавчинях з базару, і тільки на Новий рік діставали свої шуби й ходили, розносили подарунки містечком.

Казкову чарівну процесію, що рухалась із лісу ніхто зі Староноворічного Байраку не примітив. Та й хто б розгледів у сірому табуні коней з погоничкою щось казкове, чарівне чи святкове?! У цьому містечку застарілих традицій нічому не дивувалися. Тут скільки всього дивацького відбувалися, що навіть найменшенькі діди Морозики й іще не святі Миколайчата навряд чи здивувалися б, якби посеред містечка виросла цукеркова ялинка, з пряниковими шишками і з логотипом однієї з політичних сил на верхівці. У цьому місті знали всього… Старі бородаті Морози вечорами навіть розказували, що їх у ці степи завіз один генсек, який хотів здолати святих Миколаїв. Та хто ж їх здолає, якщо вони святі.

Один малий Колько, сьогодні прошкапився. На відміну від свого батька він був геть не святий. Завжди в якійсь шкоді, завжди щось бурчить, старшим перечить, своє робить, усіляко йде проти системи. Тому його й звали Колько, а не Миколайчик як усіх малих чи Миколай як дорослих. Сьогодні він попсував старі диски з дурними мотивами нового року, які виспівували й вигравали якісь люди, які скоріше нагадували мешканців сусіднього болота, ніж прямо ходячих і здатних мислити. Колько вирішив, що значно краще, коли новорічні свята звучать звичайним дитячим сміхом, і ніжними щедрівками, ніж оці наспівані «мчіцца-случіцца-прісніцца». Коли діди морози побачили це святотатство, то проголосили Колькові кару – всі свята без цукерок. Йому було сумно. От і визирав він з вікна на зірки, і чекав дива. У цьому місті він один сподівався що кожного свята, як сходить найяскравіша зірка в небі, обов’язково мають ставатися дива.

Колькову увагу привернуло те, що сірі коні з табуна на дорозі, раз по раз викрешували іскри й ті іскри здіймалися високо в небо. Колько добре знав фізику, але наука таких речей не пояснювала. Дивна погоничка теж робила щось чудернацьке. Вона розхитувала паличкою в повітрі й зірки на небі починали танцювати.

Усе місто нарізало олів’є, діставало ковбаси, гримало на дітей, щоб не обжерлись цукерками й взагалі до першої зірки зачекали, і тільки Колько бачив це дивнеє диво.


Він застиг, уперся долонями в помережане груднем скло, очима – у неможливе. Що воно? Коні, мов з картин Приймаченко, чарівниця в срібних чобітках та рожевій шапці «а-ля протести проти Трампа» – таку не в провінційний Палац культури – до Києва продати можна. А як Міноборони зрадіє, якщо вона з зірок слова привітальні креслити вміє – ну, там “Мир” чи “Смерть ворогам”. Буде й на цукерки, й на мобілу. Але ні – Колько спробував витрусити з голови ганебні думки – він же Миколай, син Миколая, не браконьєр якийсь. Та й хіба для того ризикував із платівками, щоби диво віддати. Колько хоч і малий, уже свідомий – за децентралізацію. І пронизала його думка – у Кольки взагалі дивні ідеї, особливо як третій день без цукерок, – диво це врятує Староноворічний Байрак. Треба затримати табун до Різдва: чарівні коні три рази об’їдуть ялинку біля міськради, панна в рожевій шапці заколядує – і бути Староноворічному Байраку містом Божим і прогресивним, а може, й вільною економічною зоною.


Він швидко збирався на вулицю: одягав на себе штанці, кофту, жупан і мамин червоний шалик.

Потрібно поспішати, думав Колька, якщо сьогодні знайду зірку, що впала з неба і принесу її додому, то всі мрії та бажання будуть здійснюватися, не тільки на свята, але й цілий рік. Він знав, що потрібно буде йти в ліс, а там, серед казковості чатуватиме на нього небезпека. Сови й вовки теж ітимуть за зірками, а дерева оживатимуть хапаючи їх гілками.

Кольковий дідо колись говорив, що для початку потрібно затримати табун до Різдва (до коляди хвилин двадцять в нього є), а потім…

Потрібні лук і стріли. Вони лежать на горищі.

— Головне! — ніби настанову чув голос дідо — аби жодні людські очі тебе не побачили. Від цього залежить доля усіх зірок на землі.

Колька визирнув у коридор — нікого (мамин голос лунав на кухні, батько дивився телевізор), перебіжками, ховаючись за сервант та комод, він вискочив на драбину, що вела вгору — підняв ляду й прослизнув на горище. Усміхнувся.

Секретний ящик знаходився за старими дитячими іграшками. Колька обережно зняв кришку й почав збирати свої пожитки в рюкзак: усе, що потрібно для пригоди знаходиться тут.

Визирнувши у віконце, Колька бачив, як табун рухається дорогою до міської ради. Добре, що із горища є таємний лаз, про який мало хто знає й ось, піднявши одну шиферину, Колька висунув голову на вулицю. Мороз залоскотав ніздрі, а щоки в мить зробились червоними. Торкнувсь рукою даху — не слизький! — Колька виліз з горища й поглянув на ліс. Страх у його серці кудись зник й з кожним кроком до ялинки, що росла поруч будинку, він ставав усе впевненішим у своєму виборі.

“Колька! — говорив він собі — доля всесвіту залежить сьогодні від тебе і тільки ти можеш зробити це чудо”.

Він згадував діда, який кожного разу приправляв свою історію новими спеціями, додаючи їх так, смачно, що Колька засинав біля каміну.

Підійшовши до краю, Колька глянув униз, — було дійсно високо.  Стиснувши кулаки, він стрибнув на ялинку: гілки прогнулись, сніг обсипався. Колька з’їхав по хвої на землю й швиденько, аби не втрачати дорогоцінний час, побіг стежкою навпростець до головної ялинки Староноворічного Байраку.

Зірки в небі все ще танцювали, а значить погоничка поки що не заховала свою чарівну паличку і в Кольки є всі шанси вирвати її з рук. Саме так! — іншого способу затримати коней немає.

— Якщо чарівна паличка буде у тебе в руках, коні й санчата перетворяться на льодяні скульптури. Просто застигнуть.

— А Вона?

— Вона стане білим птахом й буде переслідувати тебе, аби повернути своє собі.

Колька добіг до головної ялинки Байраку — коні робили друге коло.

Діставши лук він прицілився.

Ш-ш-ш-х-х-х! — полетіла стріла і поки вона була в повітрі, недовго думаючи, Колька випустив ще одну.  Коні заіржали, піднявши догори голови, зупинились і не втримавши віжок у руці погоничка впала в санчата, випустивши з рук чарівну паличку.

Колька побіг.  Це всього лише секунда. Більше не буде.

Давай! Давай! Давай!

Погоничка затріпотіла крильми, біле пір’я розліталось увсебіч.

Паличка лежала у снігу. Ще мить і він підніме її, а далі тікати, поки ніхто його не побачив, тікати в ліс, тікати від білої птахи, тікати від людських очей.

Колька наближався до коней, які злякано іржали. Він кинувся їм під ноги, й чудом не потрапивши під копита, рукою схопив чарівну паличку.

Вони завмерли. Крижані величні скульптури. Колька не вірив своїм очам. То була не казка, дід говорив правду. Коні перетворились на лід, а в небі над головною площею Староноворічного Байраку запищала пташка.


Серце загупало в грудях у Колька із такою силою, ніби в ньому в одну мить вибухнули усі салюти Всесвіту. Сотні думок увірвалися до голови і закружляли там, знерухомлюючи його, перетворюючи майже на статую – той, хто тримав у руках чарівну паличку, знає, про що йдеться. Бо абсолютна влада – можливість зробити будь-що та будь-якої миті, спершу паралізує людину, перетворює її на невільника власних мрій та забаганок – не завжди чесних і чистих, визнаймо.

Колько широко розплющеними очима втупився на паличку у своїх руках, яка аж палила йому через товсті рукавички. Він відчував неймовірну силу, він аж до болю в скронях бажав тут же загадати бажання, махнути рукою і побачити, як здійснюється його мрія. Але раптом зачепився оком за коней, котрі іще якусь хвилину тому грізно та радісно неслися небом, і які зараз лише й могли, що холодно блищати у світлі зірок. Він побачив своє відображення і відвів очі – не зміг дивитися на себе такого.


— Щось не так, — подумав він про себе. – Крижані коні – це, звісно,

фантастична прикраса для рідного міста, але раптом на них хтось десь чекає. Кудись же вони їхали? Чогось же хотіли? А тепер ось стоять посеред площі, проблеми для дорожнього руху створюють.

Та й ця біла птаха, що сидить на головній ялинці й дивиться на нього строгим учительським оком – якось не додає святкового настрою. Мабуть же теж кудись поспішала, розраховувала встигнути до свят, не планувала затриматися в їхньому гостинному місті в сумнівній пташиній подобі. Одне слово, з дивом щось не складалось.

— Добре, — зрештою зважився малий. – Бодай на Різдво треба мати совість і поводитись чемно. Забирайте назад свою паличку й прямуйте, куди там вам треба.

Він махнув рукою – і коні знову заіржали. Цього разу з відчутним роздратуванням та засудженням – мовляв, думай, малий, спершу головою, а вже потім махай чарівною паличкою. Втім, роздратування їхнє швидко минуло, це знову були ті самі чарівні коні – не сірі, і не білі, і не гніді, і не чорні, а – помальовані, і на крупах їхніх знову рухалися волошки й мальви, й осінні кленові листки, присипані памороззю. Ось лише погонички не вистачало. До речі, де вона?

— До речі, я тут, — погоничка вийшла з-поза головної ялинки міста, обтрушуючи сніг із кожушка та рожевої шапки. — Ви, — сказала незадоволено, — юначе, спочатку б розпитали що до чого, а потім уже бралися забезпечувати рідне місто святковими дивами.

— Просто не хотілося вас відпускати, – почав виправдовуватися малий, віддаючи погоничці її паличку.

Погоничка уважно оглянула чарівну річ, чи все з нею гаразд, задоволено сховала до кишені кожуха.

— І тому, — звернулася до малого, — ви вирішили перетворити мене на якусь сову, правильно? Дуже мудро.

— Це я не подумав, — далі виправдовувався малий.

— Це точно, – погодилась із ним погоничка. – Насправді я вже приїхала. Саме сюди ми й прямували, — кивнула вона головою в бік коней, які на знак згоди дружно закивали головами. – Власне, я сама звідси. Один із ваших Миколаїв – мій дідусь. По маминій лінії, — уточнила вона. – Ось я і вирішила влаштувати вам свято. Давайте, юначе, – скликайте своїх Миколаїв! Дідів Морозів, до речі, теж можете покликати.

Малий так і зробив. А коли головна площа міста наповнилася радісними мешканцями, переважно, ясна річ, Миколаями, ось тоді й почались дива – коні викрешували іскри, іскри здіймалися високо в небо, а погоничка розмахувала паличкою, від чого зірки на небі починали танцювати. Миколаї теж, між іншим, починали танцювати. Та навіть Діди Морози, посоромившись якийсь час, приставали до загального веселого танцю. І навіть колядки співати почали. І ось це вже було справжнє диво.

Текст:

Вікторія Амеліна – письменниця, колумністка

Ольга Герасим’юк — журналістка, телеведуча, колумністка

Сергій Жадан – письменник,  перекладач, громадський активіст

Сергій Осока — письменник, колумніст

Валерій Пузік – письменник, художник, режисер

Татуся Бо — дитяча письменниця, блогерка

Борис Херсонський — поет, перекладач, професор, клінічний психолог та психіатр

Олексій Чупа – письменник

Ілюстрація: Тетяна Калюжна

 

7 комментария

  1. Надія Колотило on

    Під сьогоднішній настрій припала до серця друга історія, де «коні були не сірі, і не білі. і не гніді, і не чорні…», мені здається, що це творіння Сергія Осоки. Якщо помилилась — не ображайтеся, бо вся казка написана на одному диханні, і якби не попередили, що авторів октет, то здогадатися важко.

  2. Оскільки з усіх авторів добре знайома лише з творчістю Жадана, то можу стверджувати, що його частина четверта — про Староноворічний Байрак

  3. Мені здається там де про децентралізацію то Херсонський. Там де політичні штуки і репресії Морозів — теж він.

  4. Nezvinska Tamara on

    Населений пункт мав назву Староноворічний Байрак. Б.Херсонський
    Дорогою їхні колись пишні шуби… Татуся Бо
    І якби вона не була такою полохливою… С.Осока
    Серце загупало… С.Жадан

  5. Opinion

    Любі читачі, от і добігають кінця зимові свята. Час підвести підсумки конкурсу і нарешті ж розказати всім, хто з авторів, яку частину написав.
    Отже, розпочати казку і задати атмосферу всьому тексту ми попросили тонкого лірика — Сергія Осоку, підхопила й підсилила казковий настрій — загадково-космічна Ольга Герасим’юк, далі додав гостринки і вигадав назву для казкової місцевості (Староноворічний Байрак) — шановний Борис Херсонський, вигадала бешкетного Кольку й пожвавила сюжет — справжня фантазерка й дотепниця Татуся Бо, додала конкретики й сучасних реалій разом із Трампом і економічною зоною — чудова Вікторія Амеліна, основні перипетії прописав — багатогранний Валерій Пузік, поставив Кольку в незручне становище — кебетний Олексій Чупа і закільцював композицію і розставив усі крапки над І — неймовірний Сергій Жадан! Ще раз дякуємо усім авторам, які погодилися взяти участь у цій авантюрі. І оголошуємо переможця: частини двох авторів — Бориса Херсонського і Татусі Бо — вгадала Nezvinska Tamara, яка отримає спеціальний приз від нашої редакції. Вітаємо переможницю!

Залишити коментар