Середа, 20 червня

Маленькі жінки. Автор: Надійка Гербіш

Щойно в бабусиному саду з’являються жоржини – оті, знаєте, перші телеграми від осені, як я починаю мріяти про Різдво. Про мерехтливий сніг, про вогонь у грубці, про горіхові рогалики, про велику коробку з чудесними ялинковими прикрасами, що чекають своєї пори на горищі. Про десятки різдвяних книжок, які ми читатимемо щовечора у період Адвенту. Про Адвент-календар і какао із маршмеллоуз. Про листівки і блищики, про підготовку подарунків і різдвяні мелодії по радіо і на клавішах старого фортепіано з-під наших із донечкою пальців. А найголовніше – про той Дух Радості, який наповнює цей період тим особливим світлом, тією особливою любов’ю, які й роблять його найкращим і найжаданішим з-поміж усіх святкувань року.

Узагалі, Різдво для нашої родини – найулюбленіше свято. Скільки себе пам’ятаю, я завжди очікувала, що в цей день траплятимуться дива. І вони таки завжди трапляються!

Якраз на Різдво читаються і пишуться найтепліші книжки, які наснажують і будують зсередини. Приїжджають найдорожчі друзі. А подарунки, підкладені комусь у таємниці, стають особливим благословенням як для обдарованих, так і для тих, хто їх підготував: бо це особливе благословення завжди повертається сторицею.

Коли я була маленькою, мама завжди вчила мене ділитися тим, чим маю і що люблю, з іншими. Побачивши бідну дівчинку, з якою я бавилася в церкві, заохочувала наступного разу подарувати їй котрусь із моїх ляльок. Я так і робила, хоч це, зізнаюся, давалося непросто: іграшок у мене було якраз стільки, щоби я встигла зробити “емоційну інвестицію” в кожнісіньку з них, аж настільки, що розлучатися з ними було не тільки виявом щедрості, а й тренуванням сили волі.

Однак якраз один із таких епізодів і навчив мене того, про що я щойно розповіла: обдаровуючи інших, ми сіємо радість, яка обов’язково щедро проросте як для них, так і для нас самих.
Моя мама працювала викладачкою ВИШу й підробляла перекладачкою для американських пань, які час від часу навідувалися до нашого містечка місіонерками. Одна з них, якраз напередодні Різдва, вручила мамі великий пакунок. “Це для твоєї донечки,” – сказала.

З якоїсь причини ми тоді не поїхали до бабусиного дому, який у мене всі ці роки асоціюється із затишком зимових свят, тож мама вручила мені пакунок у знімній квартирі, у якій не було ні ялинки, ні прикрас, ні навіть різдвяної випічки. У тому пакунку знайшлася Емі, колекційна лялька за мотивами “Маленьких жінок” – улюбленого на той час мого фільму, а тепер іще й однієї з улюблених книжок!

Вона була такою казково гарною, що я навіть боялася нею бавитися. Минув час, я трохи підросла, і мама вкотре розповіла мені про якусь бідну дівчинку, якій бракувало гарних лялечок. Тож на інше Різдво красиво загорнута Емі полетіла у руки ще однієї дівчинки – і хоч я не бачила її очей у мить, коли вона його розгорнула (пакунок був таємним), чомусь я упевнена, що ця лялька стала її улюбленицею.

Минули роки, я встигла забути про той випадок, аж на минуле Різдво мама подарувала мені старе видання “Маленьких жінок” Луїзи Мей Олкотт англійською, а моя подружка, письменниця Олександра Орлова на те ж Різдво подарувала дитяче видання цієї ж книжки моїй Богданці. А я – уже на Різдво цьогорічне – подарувала донечці фетровий пальчиковий театр за мотивами книжки, яка нам обом так сильно полюбилася.

Тож поки “маленькі жінки” одна за одною вчаться ділитися радістю, різдвяні дива продовжують траплятися довкола.

Залишити коментар