Понеділок, 23 квітня

Вітальчине Різдво. Автор: Віктор Лукін

Дамір приїхав до нашого міста навесні майже чотири роки тому з Криму і пішов до школи закінчувати свій перший клас зі зрозумілою тривогою: навчальний рік завершується, всі вже давно знають один одного як свої п’ять пальців, а він – один. «Новенький». Але Дамір помилявся: за останньою партою сидів Віталько – великий, з незграбними окулярами на півобличчя, тихий і мовчазний. Друзів у Віталька не було і, власне, це його аніяк не засмучувало: Віталько був схиблений на динозаврах. Він читав енциклопедії про динозаврів, дивився фільми про динозаврів, жив у Юрському періоді й не виявляв жодного інтересу до навколишнього сучасного світу. Поки не з’явився Дамір.

Новенький з Криму вчився старанно, але зірок з неба не хапав. Єдине, що в нього виходило краще за всіх інших, це малювання. Так вони і досиділи поруч за останньою партою до канікул мовчки – Віталько з енциклопедією на колінах, Дамір – з олівцем і альбомом. Літо вони теж провели разом, ходили один до одного в гості. Ця мовчазна дружба дивувала батьків і того, й іншого, але вони тішились, що хоч така є, і діти не залишились на самоті посеред гомінкого літа.

До другого класу Віталько не прийшов. Дамір сидів один за останньою партою, малював. А після школи біг до Вітальчиної матері, голосно тупотів сходами на весь під’їзд:

— Тьотя Лєна, ну скоро вже Віталько прийде до школи?

— Треба ще зачекати, Дамір. Ми всі чекаємо.

— Передайте йому оце, – Дамір виривав аркуш зі свого альбому і простягав Вітальчиній матері, а та брала, дякувала й обіцяла обов’язково передати. Ніхто не бачив, щоб вона плакала. Вона просто перестала фарбувати губи.

Закінчувався грудень, і напередодні новорічних свят редактор попросив мене підготувати інтерв’ю з кардіохірургом обласного клінічного центру. Виходжу з під’їзду і бачу Даміра – сидить на лавці зі своїм альбомом, вуха червоні, чекає на свою тьотю Лєну.

— Не застудишся?

— Нє.

У центрі пахне ліками й чистотою, усміхнений медперсонал привітно киває. Медперсоналу тут неможна не посміхатися відвідувачам, як бортпровідникам не можна бігати по салону літака. Олег Вікторович тисне мені руку, запрошує сісти, відповідає на мої питання:

— Сьогодні кардіохірургія – це високотехнологічна спеціальність, але лише якихось кілька десятиріч відокремлюють нас від тих часів, коли виживання маленьких пацієнтів було частіше за все щасливим випадком.

— Але ж сьогодні це вже питання кваліфікації, правильно?

— Частково. Багато що вирішують два фактори: обладнання і спеціалісти, які з ним працюють. Але дуже важливий при цьому настрій самого пацієнта, його мотивація перемогти хворобу. Восени до нас потрапив хлопчик, вісім років, дуже тяжкий. Але чи не кожного дня мама приносила йому малюнки – динозаврів найчудернацькіших видів і кольорів. Ці намальовані динозаври щоразу доводили хлопчику, що є куди і заради чого повертатися.

— Він одужав?

— Він одужає, це точно.

Додому я повертався пішки. Важко було втриматись і не прогулятись передріздвяним містом, палаючим гірляндами і вітринами. Того року весь грудень і початок січня сипав сніг, а хіба можна не зупинитись, щоб подивитись, як летять пухнасті пластівці у світлі ліхтаря? І я стояв посеред міста, яке любить своїх людей, і думав, що їх є, за що любити, і дивився на сніг.

Залишити коментар