Середа, 20 червня

Жекьясл, або Рік собаки. Автор: Міла Іванцова

Ти питаєш мене, подруго, як зустріла Новий рік? Ти дійсно хочеш це знати? Розумію. Тобі ніколи не доводилося зустрічати його насамоті, і тому цікаво. Так-так, це було моє вольове рішення – нікуди не йти, ні до кого не їхати, раз уже так сталося, що Максим у відрядженні аж у Кореї, і буде лишень за три дні, а я вдома (коли ще такий фарт?!) – не буду напружуватися з куховаренням, покладу чогось легенького собі на тарілочку, дзинькну, думаю, бокалом шампанського об монітор, привітаємося з ним по Скайпу, потім поперемикаю програми в телику чи подивлюся якийсь різдвяно-добрий фільм – і спатоньки!

Угум. Не так сталося, як гадалося.

Їду я з роботи, заходжу в ліфт, ще не натисла кнопку, аж тут ввалюється чоловік із невеличким собачкою в руках, а слідом забігає мила така дівчинка. Вітають із прийдешнім, усі такі раді й екзальтовані, щоправда, песик трохи переляканий, але хто їх розбере – може, ліфта боїться. Я непомітно роздивляюся песика, бо такого я бачила тільки у фільмі «Маска». І тут дівчинка питає:

— А вам подобається наш песик? Це Жекьясл!

— Джек Рассел, — пояснює мені недочуте тато. – Як у фільмі «Маска».

— Так-так, милий, — всміхаюся і киваю я, припускаючи, що цуценя щойно куплене як новорічний дарунок і ще не звикло до господарів, бо геть не таке активне і чумачєчє, як у кіно, сидить і труситься на руках у сусіда.

Я прощаюся і виходжу на своєму передостанньому поверсі (якщо колись таки купимо власну квартиру в столиці, то тільки на останньому!), а парочка, правильніше, тріо, їде далі.

Наступні події коротко – нарізаю легенький салатик, розпечатую вакумну упаковку червоної риби, роблю пару бутерів, відкриваю баночку мідій у маринаді, оливочки, дістаю з холодильника шампанське Брют, мию виноград і мандарини – все! Вуаля! І не запарилася! Правда, промайнула думка, що у Рік Собаки, про який всі торочать уже не перший тиждень, не завадило б якогось м’яса на столі, але душа просила рибного столу – то хай уже так і буде!

До всього – ще від учора у мене піднивав верхній зуб, тож зовсім не хотілося напружувати його, жуючи м’ясні волокна. Зуб нагадував про себе і ввечері, я навіть ковтнула пігулочку, поки не розболівся і не зіпсував мені найспокійніше за все життя новорічне свято.

Перебралася з кухні в кімнату, накрила собі «поляну» на журнальному столику, запалила свічку, відкрила ноутбук і вирішила похвалитися чоловіку, як тут у мене мило. За хвилину виявилося, що чоловік хотів зробити сюрприз і прилетіти сьогодні, але рейс затримали на кілька годин через грозу, про що він написав мені чесно з аеропорту, потім таки літак відправили, але коли він долетить до Амстердаму, вже на пересадку не встигне. Тож – мій коханий зустрічатиме новий рік чи в повітрі, чи в чужому аеропорту, а я… Я зі смачними наїдками, зубним болем і… «жекьяслом». Бо, як виявилося, у ліфті були саме мої сусіди згори, і перспектива нашого близького існування насторожує…

Те перелякане маля швидко освоїлося і носилося по квартирі, безупинно дзявкало на весь дім, клацало кігтями по паркету, чим дуже веселило дівчинку і її гостей, бо лемент від дітей стояв не менший, ніж від пса.

Рік Собаки почався весело. Голова мені розболілася не тільки від зуба (той уже не нив, а добряче смикав, і око над ним смикалося теж). Хильнула я шампанського і вирішила, що боротися з обставинами сенсу немає, треба лягти й заснути. Вгніздилася на ліжку, накрила голову подушкою, але той клятий Жекьясл, певне, був з породи «перпетум-мобіле»… Святкові діти теж.

Я мала надію, що все минає, і ці безумства теж колись закінчаться, адже новорічна ніч не вічна. Проте, почувалася я кепсько. Тож, щоб хоч якось зарадити собі, пішла і витягла з заначки пару цигарок, ти ж в курсі, що я ще весною кинула палити, але… людина  слабка:  заначку лишила. Може, саме на такий випадок.

Але щойно я надумалася согрішити, як почула якусь зміну сюжету нагорі. Діти вже не верещали радісно, а завивали, пес перестав дзяволіти, а дорослі перегукувалися стривоженими голосами.

«Невже таки заганяли песика насмерть?» — припустила я і відчинила двері, щоб піти на сходи покурити, як бувало колись.

Але цієї миті повз мої ноги в капцях кулею пронісся малий Жекьясл і зник у нашій квартирі. Такого повороту подій я ніяк не очікувала. Озирнулася. Він стояв в напівтемному коридорі і, нахиливши на бік голову, уважно роздивлявся мене. Мовчки.

Натомість лемент з сусідської квартири перемістився у спільний коридор під’їзду. Дорослі посвистували й гукали згори песика (чомусь на різні імена), діти схлипували і теж приманювали його, як уміли. Дівчинка шмигала носом і благала: «Жекьясл! Іди додому, іди!»

Я стояла в дверях своєї квартири, заскочена таким поворотом сюжету, і ще не зорієнтувалася, як вчинити, щоби краще від цього стало саме мені, а не тій банді святкових терористів з верхнього поверху, як переді мною виник той симпатичний чоловік із ліфту і, звісно, спитав, чи не бачила я песика… Слідом за ним спустилися двоє дітлахів і теж завмерли в очікуванні моєї відповіді.

Серце не камінь. Я вказала пальцем у свій коридор, і ці милі люди ломанулися туди, а Жекьясл кинувся від них тікати й знову заходився дзяволіти.

Коли пропажу вловили і винесли з нашої квартири до ліфта, я вже затягнулася димом і мовчала, розмірковуючи, поснуть вони тепер, чи казитимуться на моїй голові далі. Тато дівчинки знітився, вибачився і сказав, що песик, взагалі-то, не їхній (і це мене дуууже потішило), що вони його взяли… напрокат на одну ніч, щоби правильно зустріти Рік Собаки.

Напрокат, подруго!!! Це якийсь абсурд, але ж як позбавляє страху подальшого сусідства!

Тієї миті мені прийшла СМСка з Амстердаму. Дорогий чоловік писав: «Люба, вибач, хотів, як краще. Зате Рік Собаки наступає зовсім не 1 січня, і його ми зустрінемо разом!»

Діти вхопили Жекьясла і погнали з ним додому. А сусід усе ще стояв навпроти мене і, певне, чекав, що я маю пробачити їх уголос.

— З новим роком! – посміхнулась я йому, наскільки це мені дозволяв той клятий зуб, і підступно додала, — з Роком Собаки!

Ну, не могла ж я йому посіяти думку про ще один прокат нещасного Жекьясла вже за китайським календарем!

Проте, знаєш, подруго… Я все ж таки подумую, чи не напроситися нам із Максимом до когось у гості на той китайський новий рік, а?…

PS.

А зуб урятував святковий стоматолог.

З новим роком, подруго!

Залишити коментар