Четвер, 24 травня

Матильда Карлівна завжди визначала чоловіків за руками. Не очі-дзеркало-душі, ні − руки. Доглянуті, з тонкими пальцями й запахом «L’Eau du Navigateur», віщували: з таким не складеться. Такий весь час буде чимось незадоволений – то йому таксист курить у салоні, то каву довго несуть, то партнери запізнюються, а ще й ти тут під ногами крутишся!

Мозолисті руки виглядають менш привабливо й пахнуть не селективною парфумерією, а швидше салом і бензином, утім, такий мужчина добріший, простіший, людяніший. Як правило, з пролетаріями (так вона їх називала подумки) в неї траплялися короткі лагідні стосунки.

Середній клас, тобто руки, що трималися за поручні метро й не мали виразних видових ознак, були непередбачувані: володарем міг виявитися як приємний пан, так і латентний садист.

Тепер, напередодні Різдва, чоловіки носили в руках якісь пакунки, пакети, коробки, руки були без рукавиць, бо грудень був напрочуд теплим і сонячним, тож, розглядати їхні руки було ще легше.

Матильда Карлівна була вже доволі досвідчена і, що там приховувати, бита долею, щоб беззастережно комусь довіряти. Тож, цілими днями вона ходила нескінченними вулицями і провулками рідного міста, то зазираючи до незамкнених під’їздів, то роздивляючись вітрини продовольчих відділів, тонко втягуючи носом неможливі аромати.

Вона не мала друзів чи приятельок. А з ким було товаришувати? З отією скаженою рудою, яка брехала на всіх перехрестях і про себе, і про інших? З усіма цими брудними безхатьками? Так, Матильда Карлівна і собі не мала, де жити, але глибоко зневажала всіх цих посіпак. Десь у глибині душі вона була переконана, що в її  жилах тече дворянська кров, але доводити це було безперспективно та й нікому.

Чи закохувалася вона колись? О, так!.. Вона була закохана весь час. То у зображення на білборді, то у випадкового перехожого, то у незнайомого сім’янина, який живе на Великій Морській і терпить щоденний гавкіт дружини, що лунає на всю вулицю. Він не відповідав на звинувачення, був спокійний-спокійний і дуже сумний. Матильда Карлівна знала, що була б бездоганною дружиною: терплячою, хазяйновитою, обережною, відданою. Могла би бути…

Торік вона захворіла. Висип на шкірі, свербіж. Але минулося, слава Богу. А потім ледве не потрапила під машину – ішов дощ, водій вдарив по гальмах, почувся скрегіт гуми по мокрому асфальту. Знову пощастило. Та й били її не так уже й часто, правду кажучи.

Словом, на життя вона не скаржилася. Головне – зберігати гідність хай там що, вважала. А сьогодні ще й день такий теплий. Вона сиділа у парку, мружилася на сонечку й думала: «Грудень на Півдні й так не буває лютим, а це прямо аномалія якась. Грудень не буває лютим – каламбур, ха-ха».

— Як тебе звати? – раптово почула коло себе чоловічий тембр і аж здригнулася від несподіванки. – Та не бійся ти, − чоловіча широка долоня потягнулася до неї.

«Пахне милом», − автоматично подумала Матильда Карлівна і про всяк випадок відсунулася від незнайомця. Вона скосила на нього очі, уникаючи прямого погляду, лише нагострила слух.

— Голодна? – незнайомець, мов чарівник, поліз за пазуху й витяг свіжий духмяний батон, відломив добрячого кусня і протягнув Матильді Карлівні.

Вона сама не зрозуміла, як інстинктивно хапнула простягнутий хліб і проковтнула за одну секунду. «Невдобно», − подумала й засоромилася. «Так… так… це що… ай…», − вона намагалася вивернутися, але незнайомець уже обома руками гладив їй голову, чухав за вухом і шию.

— Ходімо, заберу тебе до себе.

Матильда Карлівна вперше підняла голову і подивилася прямо у вічі. «Ніяких будок, ціпків, ошийників», − намагалася вона поглядом удавано суворо висунути ультиматум, але незнайомець весело сміявся і гладив її:

— Хороша, хороша… Відгодуємо тебе, відмиємо… Оце Сашко зрадіє!

Матильда Карлівна остаточно втратила пильність, завиляла хвостом і раптом повірила, що нарешті матиме дім, і сім’ю, і Сашка. І Різдво без снігу буде найсправжнісіньким дивом.

Як же тебе назвати? – запитав незнайомець Матильду Карлівну.

Залишити коментар