Вівторок, 22 травня

Даніеля Салема, телеведучого «Нового Каналу», який влаштовував випробування закоханим парам і підкорював серця українок, одесити більше знають як бізнесмена, засновника популярних закладів Bourbon, Central Bar, Amsterdam, Scotch&Soda, Pink Elephant, «Устричная», барбершопа «Преображенский», компанії «Том Сойєр». Про щасливе дитинство та складний підлітковий період, про життя в Одесі й Лівані, мандрівки та складний вибір шляху життя й рішення повернутися на Батьківщину розповів улюбленець долі, кремезний чоловік із чутливою душею – Даніель Салем.

Даніелю, ваше життя оповите справжніми легендами, про вас багато пліткують, розказують якісь неймовірні історії, і в мережі правди не знайти: багато суперечливих відомостей. Давайте разом розвінчаємо всі міфи про ваше життя. Хотілося б дізнатися, як було насправді. Отже, Ви народилися і раннє дитинство провели в Одесі. То були буремні часи розпаду Радянського Союзу, становлення нових правил буття, що пам’ятаєте з одеського дитинства?

Народився я в чудовому 1984 році, 25 січня, дідусь розповідав, що тоді випав страшний сніг і лютувала сильна хуртовина. Моє дитинство було дивовижним, мене любили всі: від бабусі й дідуся, до батьків та їхніх друзів. Мене завжди всі тіскали, балували, просто обожнювали. Сім’я у мене така одеська-одеська, дідуля – доцент кафедри економіки, очолював профспілку будівельного інституту, його всі знали в Одесі. Мама й тато – інженери, бабуля працювала старшою медсестрою в третій міській лікарні. Я там часто бував: мене постійно переслідували негаразди, я багато падав, ламав ноги та потрапляв під машини. Я в лікарні був чи не більше, ніж у школі чи садочку. До речі, добре пам’ятаю свій дитячий садок на Радянській Армії (зараз вул. Преображенська) ріг Базарної, я його дуже любив. Насправді мало що пам’ятаю з тих часів, але саме перехрестя вулиць, і те, як мене тато забирав, а мама або дідусь в садочок відводили, закарбувалося в пам’яті.

Потім я пішов у школу – в першу гімназію, у маленьку. Часто згадую шкільні часи, а найбільше – літо на дачі. Я дуже любив літо. Особливо початок, а потім процес збирання в школу. Чим займався усе літо, не пам’ятаю. Згадую лише сильні відчуття від початку шкільного процесу. Коли закінчив перший клас, мені йшов сьомий рік, ми виїхали з Одеси.

За чим сумували на новому місці найбільше? Які одеські картинки переслідували? Чого найбільше не вистачало в Лівані?

Та спочатку всього не вистачало: від борщу до дачі. Хоча насправді я досить швидко переключився, але мені не вистачало того, що найбільше любив в Одесі. І це не тільки друзі… Я любив «Золотий ключик» (кондитерський магазин на Дерибасівській), сумував за ним. Кожну суботу, це була традиція, яка не обговорювалася, я проводив із бабусею і дідусем. І за цим я сумував чи не найбільше. Любив з дідусем гуляти Дерібасівською і ходити на Новий базар, їздити в Лермонтовський санаторій. Сумував за нашими іграми. Я в дитинстві всім казав, що стану бейсболістом. Хоча майже нічого не знав і не розумів у цій грі, не знав відомих бейсболістів…

І це не дивно, адже в Україні в 90-х мало хто знав про цю гру. Тож звідки таке екзотичне на той час бажання з’явилося?

У мене був улюблений фільм «Вища ліга», там грав Чарлі Шин. Чудовий фільм про бейсбол! Він мене і надихнув. Дідуля мені якось сам спорудив біту, щоб грати в бейсбол. Ми ходили в Лермонтовський, він мені кидав каштан, а я його відбивав. І одного разу я так сильно відбив, що потрапив собі в лоб. Після цього ми більше не грали в бейсбол. От найбільше сумував саме за цим: за дитинством, за безпечністю, за відчуттям захищеності. Адже в Бейруті розпочався абсолютно інший етап мого життя.

Складно було маленькому хлопчику з України адаптуватися в абсолютно чужій країні з абсолютно іншою ментальністю?

Тоді взагалі тут мало хто знав щось про Ліван. Чомусь часто думають, що це в Єгипті (через брак освіти та інтересу, напевно). Бейрут – це круте місто, красиве, але при цьому й величезне. Уявіть собі: маленька криниця, і там все в кучі: тут капці продаються, тут Dior, тут шаурма, годинники, кросівки – усе разом. Там я був змушений одразу подорослішати, одразу почав працювати. Життя для хлопчика там фантастичне. Ти справді можеш робити все, що захочеш. І я цим скористався на повну. Більшість часу проводив на вулиці. Жодного контролю. Не так, як у пострадянському просторі, де діти самостійно не могли зайти в магазин для дорослих, щоб просто постояти і подивитися… Чи піти в кінотеатр, де демонстрували кіно для дорослих. Тут ніхто б не пустив. Хоча насправді тут такого тоді ще просто не було.

А як батьки реагували на таку Вашу ранню самостійність? Зрозуміло, що країну Ви змінили, а модель виховання єдиного сина залишилася?

Модель, вона залишалася, але саме вуличне життя було зовсім інше. Дома я був тим самим хлопчиком. Щоправда, з’явилися нові традиції. Ми ставали частиною Лівану. Ми мусульманська родина, і це було визначальним.

Але ж мама – одеситка, як вона пішла на те, що її улюбленець здебільшого вештається вулицями?

Мене завжди навчали приймати все, що відбувається з нами в житті. Так повинно бути. Я не пам’ятаю, щоб хтось мене там жалів. Більше того, мене вчили ніколи не жалітися. Не пам’ятаю, щоб мама за мене боялась і говорила: «Це погано для нашої сина». І це прекрасно, мені здається, вона була щаслива, що я змінився. Так, ми вийшли із зони комфорту, але розширили горизонти.

А це був плановий переїзд? Рішення обговорювалося у великій одеській родині?

Ні, ми були змушені швидко виїхати. У тата на роботі були проблеми, і ми поїхали. Це не було заплановано. Я спочатку багато плакав, і мама плакала. Але це було більше через те, що ми боялися змін. Допомогло те, що в Лівані у нас дуже велика сім’я. Нас 55 осіб.

Найближчих рідних?

Так, це двоюрідні брати, сестри, дядьки, тітки. Ми практично кожен день проводили всі разом. Не було такого, що в понеділок ми йдемо до дядька, а у вівторок до тітки. Усі ходили одне до одного, коли заманеться. Ніхто нікого не запитував, не запрошував спеціально. Усі жили поряд і часто спілкувалися, усі піклувалися один про одного. Щонеділі вся родина збиралася за величезним столом у будинку бабусі й дідуся. Це був закон, який навіть не обговорювався. Кожен знав, що він приносить: хто м’ясо, хто фрукти, а хто готує ласощі чи салати. Мене це спочатку вражало, так багато людей за одним столом, а потім сподобалося: купа дітей, усі радіють, галасують. Там діяли свої правила, наприклад, була обов’язковою тиха година. Рівно о другій в будинку панувала гробова тиша: діти в кімнаті сплять. Якщо не хочеш спати, то йди з будинку. Ми часто вилазили на дах і там бавилися. Я постійно робив якусь шкоду. Став схожим на тих дітей з вулиці. Вічно ходив брудним, бо лазив скрізь, де тільки можна й не можна. Постійно були подерті коліна й лікті.

І ваша мама спокійно сприйняла нові правила гри?

Вона не кричала, але постійно просила спочатку помитися. Сприймала мене як такого собі Тома Сойєра. І головне, це не заважало мені бути хорошою дитиною. Не зважаючи на те, що постійно тинявся по вулиці, школа – це було головне завдання. Вивчи уроки, а далі – роби, що хочеш.

Чим відрізнялося шкільне навчання в Лівані від навчання в Україні?

Там набагато краща система освіти. Більше правил, суворіша дисципліна, більші вимоги. Це ж була колишня французька колонія, тому там французька система, яка більше дає знань. Не тому, що тут погано навчають, просто сам підхід до навчання інший. Тому школа там краща. Я не знаю навіть, як це пояснити, щоб не образити нашу освіту…

Та кажіть так, як є.

Там не можна вийти з уроку як мінімум. Усе набагато відповідальніше. Діти чітко знають свої обов’язки і без заперечень чи незадоволення їх виконують. Форма – це важливо. Я завжди любив форму, тому що мені подобається знати, що я можу робити, а що – ні, як потрібно себе поводити і як не потрібно. Не було видно різниці між заможними і бідними, не було такого, що хтось у дорогих кросівках, а хтось їх не має. Мені подобалося, що всі однакові, як в армії. І ставлення до школи формується правильне. Розумієш: прийшов сюди вчитися. Книги також купуються в одному місці. Форма в одному місці купується, не можна її навіть зшити. Усі іспити важливі. Починаючи десь із сьомого чи шостого класу, ви не можете перейти в інший клас, не склавши державний іспит. І це круто. Єдине, що в них гірше викладається, – це література. Все ж таки в Україні сама програма викладання літератури набагато цікавіша. Там вона більш американізована, наприклад, вивчають книги Ніколаса Спаркса.

Як пройшла мовна адаптація? Вам же потрібно було заговорити одразу декількома мовами!

Ми з мамою заговорили арабською дуже легко. Коли ти опиняєшся в цьому середовищі, інакше не можна. Заснув із братами й сестрами в одному ліжку, наступного дня прокидаєшся і кажеш їм «Доброго ранку» вже не російською, а арабською мовою.

Французька теж легко далася?

Так, адже Ліван – це колишня французька колонія, там вся богема говорить французькою мовою. Весь центр Бейрута, таксисти, скрізь у всіх громадських місцях лунає французька.

Ліванці – взагалі цікаві люди. Вони змішують мови. Наприклад, мама з татом також могли почати розмовляти французькою, а закінчити – російською, при цьому перед тим поговорити англійською та арабською мовами. У принципі все так, як і в Одесі. Є ліванці, які не знають французької, але люблять вставляти французькі фрази, щоб здаватися причетними до вищого суспільства.

А освіту якою мовою здобували?

Освіта була повністю англійською.

Ви казали, що одразу почали працювати, чим займалися?

Я дійсно багато працював і робив все, що давали. У тата був бізнес, він створив кабельне телебачення у нас на районі. Хоч він і невеликий той район, але батько перший, хто почав роздавати кабельне телебачення. В Одесі про таку можливість тоді ще навіть і не чули. Я працював у батька, бігав по даху та проводив кабель. Вранці – в школу, а після – працювати. Я чекав, коли закінчиться навчання, щоб піти на роботу, тому що там було так весело і круто. Всі дорослі чоловіки до тебе ставляться, як до дорослого. Не було такого, що мені не доручали щось робити, бо малий, чи тому, що там небезпечно.

І скільки Вам тоді було?

Років 13. Тато якось різко перестав зі мною панькатися, я не пам’ятаю жодних телячих ніжностей. Усе було жорстко. «Ти їси цей огірок, а ти знаєш, скільки він коштує? Ти за нього заплатив?» Для мене це був дуже різкий перехід. Мені було дискомфортно, тому що не звик до такого. В Одесі в мене було все, і я не завжди знав, звідки те береться.

Який досвід Ви отримали у війську? Як позначилася служба на Вашому становленні?

У нас майже всі в сім’ї по батьковій лінії були військовими. Тато був військовим у запасі до кінця свого життя.

Армія в моє життя прийшла вчасно: у 16 років я втратив маму і почав просто скаженіти, займатися не тими справами, спілкуватися з людьми, з якими не потрібно було. Хоча я часто усвідомлюю, що роблю не те і ніколи не шкодую про вдіяне. Відчував, що почав втрачати шлях. Занадто загрався, враховуючи, що палити я почав у 8 років, а пити – в 11. Мені хотілося спробувати все якомога швидше. І ось армія прийшла як порятунок, коли прийшла пора, щоб я не пішов зовсім під укіс. Вона вчасно мені трапилася.

Це було самостійне рішення чи батька? Чи це обов’язок перед країною?

Це було тільки моє свідоме рішення. Я мав право не йти в армію, тому що в мене не було рідних братів і сестер. Є таке в Лівані: якщо ти один в родині, не враховуючи кузенів, то ти можеш не йти в армію. Але я хотів. Батько ніколи не втручався в мої справи. Є речі, які треба робити, і все. Двоюрідного брата також тоді призвали, і ми разом з ним служили.

Скільки вам тоді було років?

Ми почали в 16. Одночасно ходили в армію і в школу – це була військова школа. Потім брали участь у військових діях: ми стояли на кордоні з Ізраїлем. Це мої найулюбленіші спогади. Коли вночі стояли на посту, то з хлопцями з ізраїльської армії могли горілку пити разом, спілкуватися й сигарети палити. Це було дуже круто. Тим паче, на той момент і іврит знав – це найпростіша мова з арабських. Я завжди мріяв стати шпигуном, бо знав багато мов. Мріяв: от хтось мене помітить, і я стану шпигуном. Але ні, мене ніхто так і не завербував (сміється).

Військових там поважають. Коли в Бейруті по вулиці йде хлопець в армійській формі, йому навіть діти віддають честь. Вони на нього дивляться з повагою, такими великими очима, із захватом. Там військові дії, і там на тебе дивляться як на людину, яка може врятувати. Тут, на жаль, такого немає.

Але ж ставлення до військових і в Україні останнім часом змінилося?

Так, звісно. Але через що довелося людям пройти, щоб по-іншому ставитися до військових?! Хоча власне сама держава до армії не ставиться належним чином. Різниця колосальна, там військових реально поважають. Ось я зараз говорю, у мене прямо мурахи по шкірі. Я просто пам’ятаю це. Я малий стою з морозивом, мені було років 10, і по іншій дорозі йде червоний берет. У нас берети різняться. Там є зелені, червоні, чорні й сині – різниця велика, залежно від касти. Я пройшов через всі берети.

Червоний берет – це патрульний, тобто це той, хто потрапляє в усі перипетії: якщо щось відбувається, їх першими викликають, вони мають право на ведення бойових дій. Він іде такий крутий, ставний, з підкоченими рукавами, засмаглий, прямо як з кіно. Усі на нього дивляться, усі йому віддають честь. Я спочатку подумав, може, його просто всі знають. Але ні, він просто йшов по вулиці та з усіма вітався. Мене це вразило. Я побачив повагу, шану.

Знаю, що далі було багато мандрів?

Так, я, починаючи з 14 років, подорожував самостійно. У 15 років, ми брали квиток на паром і їхали в Туреччину, дві доби поспіль тусили там на дискотеках. У свої 15 років я виглядав значно старше: позначилося арабське коріння, уже тоді мав бороду, і мені не треба було доводити, що є 18. Уже тоді мав низький баритон. Ми заходили практично в усі клуби, підкуповували всіх охоронців, не було жодних проблем. Ми якось навіть вкрали в Туреччині машину, розбилися на ній і потім не поверталися місяці зо два до Туреччини, тому що боялися, що нас розшукують.

Чому вирішили повернутися в Україну? Адже бачили світ, працювали у багатьох країнах, усвідомлювали, що є місця кращі?

Я був у Канаді, Франції, Італії. Всю Європу об’їздив, попрацював всюди офіціантом за баром, знаю, що таке робочий світ. Що означає працювати вже не як дитина. В Одесу повернувся через рішення зайнятися медициною. Адже коли я в дитинстві працював, я розумів, що в мене є ті, хто підтримає. Дорослим заробляти повністю на життя було значно складніше. Маму втратив досить рано – у 16 років, а батька взагалі майже не бачив, тому що він працював в Еміратах. З 16 років ми переважно спілкувалися по телефону і по Скайпу, і все. Було таке, що я його три роки поспіль міг не бачити. Після того як я помандрував, побачив весь світ, вступив на філологічний факультет американського університету в Бейруті. Планував стати викладачем англійської мови, але потім передумав і вирішив стати астрологом. Вступив. Через рік кинув. Стало нецікаво.

Звідки ж виникла ідея про медицину?

У мене був улюблений серіал ER ( «Швидка допомога») із Джорджем Клуні в головній ролі. Тому я подумав, що круто було б стати лікарем.

На мій день народження була традиція – я завжди стрибав з парашутом. У літаку поруч із нами сидів хлопець з Одеси, ми говорили англійською, і він сказав, що він з Одеси. Ми разом стрибнули. Тієї ночі ми всі напилися, він дав свою адресу, номер телефону. Сказав: «Будеш в Україні – телефонуй». Чого б мені бути в Україні?

Потім телефоную батькові: «Хочу бути лікарем». А тато: «Ну, хоч кимось». А я продовжую: «Мені потрібна буде твоя допомога. У Лондоні навчання коштує 30 штук на рік», чую у слухавці: «Піп-піп-піп». Він просто поклав трубку. Він, напевно, подумав, що я несерйозно до цього ставлюся. Він у мене мудрим був і знав, як мене симулювати, як змусити мою кров вирувати, щоб я не скаженів від жиру і байдики не бив. Але ввечері передзвонив і запитав: «Ти точно хочеш бути лікарем?» Я відповів, що так. Тоді він мені порадив їхати в Одесу до бабусі й дідуся.

Ви хотіли повертатися у місто свого дитинства?

Про таке дитинство, як було у мене, будь-який хлопчик мріє. У мене було все: і хуліганство, і рідні, і пригоди. Тато й дідусь говорили, що я не доживу до такого віку, як зараз, з огляду на кількість нещасних випадків, що сталася зі мною. Я падав з даху, з третього поверху, я був в аваріях, я ламав ноги. Але навіть не зважаючи на гарні спогади, я не думав, хочу чи не хочу повертатися. Просто склав іспити, мене прийняли. Під’їхав до Медіну на жовтому автобусі. Усі студенти-араби пам’ятають цей жовтий автобус, який віз нас з аеропорту в Медін. Це тряхля така, що я думав, вона дорогою розвалиться. Медін – чудовий період в моєму житті. Шість років навчання, потім ще три роки ординатури та аспірантури.

Стільки зусиль було потрачено, і все одно Ви так і не займаєтеся медициною, чому?

Протягом шести років навчання думав стати пластичним хірургом: хотів робити цицьки. Дядько в Австралії розповідав, що лікарі заробляють мільярди доларів на цьому. Потім Медін трансформував у мені якісь речі, я став більш гуманним і людянішим. Протягом навчання було багато моментів, які брали мене за душу. Я приїхав весь такий гарячий мен, якому було все байдуже. Я з Бейрута, я ліванець. Якщо в Лівані у мене були проблеми: ти росіянин, і я там доводив, відстоював можливість бути ліванцем, а потім все, став ліванцем, патріотом, то тут начувався від образ іншого ґатунку.

Тут до людей у білих халатах, як і до військових, теж погано ставляться. Адже часто в наших лікарнях можна швидше підчепити щось, ніж вилікуватися. Я почав бачити поганий бік професії, почав розуміти, як негативно позначився Радянський Союз на галузі. І ось, усвідомлюючи це все, я почав змінюватися. То я хотів бути пластичним хірургом, то травматологом, то психологом, то хірургом – серцевим, то я хотів бути просто хірургом. І врешті-решт я таки визначився. Я поїхав до Лівану, там татів друг мені сказав: «Слухай, у світі так мало хороших очних хірургів». Ок. Я вивчився на офтальмолога і пішов працювати у клініку Філатова.

А на одному зі стаціонарних прийомів я прийняв складне для себе рішення. Зайшла жінка, а я на неї навіть не дивився: «Закрийте праве око, закрийте ліве око…» Вона каже: «Я не можу». Я, продовжуючи її ігнорувати, по-хамськи звернувся: «Чому не можете? Не видно чи що?» «Я не можу, у мене просто немає цього ока», – відповіла вона мені. Тоді я просто зняв халат, вийшов і більше ніколи не повертався в медицину.

Ви просто зрозуміли, що це не ваше заняття?

Ні, воно все моє. Усе, чим я займався і буду займатися, – воно все моє. Немає нічого такого, що я не можу робити. Ось це головне, що я зрозумів. Я маю червоний диплом. Якщо захочу стати космонавтом, я вивчуся на космонавта. Але справа в моїй залученості у сам процес. Я втрачаю інтерес, якщо не відчуваю, навіщо це роблю, заради чого, чи змінюю я щось, займаючись цією справою.

Що Ви Хотіли змінювати на телебаченні? Які меседжі доносити?

Та нічого я не хотів змінювати, самі відчуття від процесу – це просто неповторно, коли вмикаються всі ці камери, софіти, і весь цей процес запущено, «камера, мотор» тощо. Це такий механізм, який мене особисто вводить в кураж. І це так круто. Мені подобаються самі зйомки: чи то програма знімається, чи рекламний ролик, чи відеокліп – неважливо, цінний сам процес.

Далі плануєте працювати на телебаченні?

Дуже хочу. На кастинги ходжу, але, мабуть, я не зовсім формат. Можливо, через те, що я не знаю добре української мови. Але я вивчаю і обов’язково вивчу.

Це дуже легко, маючи в арсеналі шість інших мов. І ті успіхі, які Ви вже зробили на цьому шляху, свідчать, що зовсім скоро вільно розмовлятимете, і Ваші шанувальники знову побачать вас на екранах.

Я вже почав думати, що мені, можливо, просто пощастило з однією передачею на «Новому каналі».

Але ж перед центральним каналом були передачі на одеських каналах?

Так, були. Але вже не хочеться просто ходити з мікрофоном по ресторанах і нічних клубах і запитувати відвідувачів: «Що вас привело на цю вечірку?»

Тому Ви вирішили, що краще зробити все, щоб їм там сподобалося? Саме так у Вашому житті з’явився ресторанний бізнес? Ви зі своїм мікрофоном дізналися, чого люди приходять на вечірки, і, врахувавши всі побажання, запустили свої успішні проекти?

Я все життя був пов’язаний із ресторанами: я мив посуд, чистив картоплю, смажив картоплю, нарізав салати, готував різні страви. І за баром був, і розносив їжу, і лише потім став керувати процесом, і арт-директором. Якось воно так склалося. Я завжди був у темі, відчував ресторанну справу.

Про які грані вашої особистості Ви ще не розказали? До речі, не знайшла інформації, чим займається Ваша компанія «Том Сойєр»?

Ми займаємося подорожами на мотоциклах. Це не зважаючи на те, що я справжній боягуз. Більше того, думаю, що саме завдяки тому, що я маю страх, я роблю те, що роблю. Вважаю, що неважливо як, але ти повинен подолати себе, і тоді отримаєш кайф від цього.

Паралельно ми займаємося архітектурою, інтер’єром, дизайном: створюємо ресторани з нуля.

А чому «Том Сойєр»? Чим цей герой Вас так приваблює?

Я думаю, що це завдяки моїй мамі. Вона мені читала багато й робила це з таким ентузіазмом. Вона настільки круто мені читала саме цю книгу, вона подала мені її під таким соусом, що для мене Том Сойєр був непереможною людиною, вічним хуліганом. Мені здавалося, що він настільки вільний був завжди, що підсвідомо завжди хотів бути схожим на нього. Взагалі Семюель Клеменс красиво описав і Міссісіпі, і історію Геккльберрі Фінна. Велика свобода там відчувалася, напевно.

Свобода – це Ваша найголовніша цінність?

Мабуть. З огляду на те, що я Водолій, свобода для мене – дійсно важлива штука. Якщо вірити гороскопам і власному досвіду, то думаю, що так. Цінувати свободу мене навчила мама.

Інтерв’ю вийде напередодні новорічних свят. Любите свята?

Моє найулюбленіше свято – це Хелловін. Я ніколи не любив новорічні свята.

Але ж у Лівані ви святкували?

Так. Там гарний Новий рік, там гарне Різдво католицьке. Найбільше подобається те, як там красиво все прикрашається, прямо все-все, причому прикрашають і справжніми свічками – на вікна викладаються справжні свічки. Усе в червоно-зелених тонах – традиційно американська картинка. Новий рік не люблю через те, що після того, як виїхав з Одеси, у Лівані ми майже не святкували. Там більше цінувалося відчуття того, що «нам не потрібне свято, щоб збиратися всім разом». Там настільки згуртована сім’я. Вони до цього простіше ставляться. Навіть для подарунків не потрібний окремий день.

Ну а тепер з’явилися певні традиції, пов’язані з Різдвом та Новим роком?

Зараз це ялинка передусім. Донька вже чекає свят. Планую зробити на майбутнє традиційним це заняття – разом ставити ялинку. Якщо це пластикова, то ставимо в приміщенні. Але хочеться справжньої: якщо колись матиму будинок десь у лісі, то буде й своя ялинка, і прикрашатимемо її на вулиці. Цієї неділі ми разом з донькою поставили ялинку, разом її наряджали. Я пережив сильні емоції. Адже «я тато», і чогось-то я донечку зараз навчу. Головне – навчити цінувати не сам факт свята, що ялинка та Різдво, а поважати сімейні стосунки, розуміння, що ми повинні разом щось завжди робити. Ми знаходимося під одним дахом не просто так, повинні одне одного чомусь вчити й поважати власний простір. І неважливо, чи це Різдво, чи це Ханука. Я відчув себе зараз Россом із «Друзів». Подобається сам факт того, що я її навчаю саме згуртованості. Я сам по собі зростав, часто втікав з дому. Мені завжди було всього мало. Я б дуже не хотів, щоб з Луною моєю так було. Сподіваюся, що буду їй завжди потрібен. Інколи мені стає страшно – дуже боюся самотності та бути поганим татом. Ці дві речі для мене як гострий кинджал.

А Ви вірите в дива? Чи вважаєте, що їх треба творити своїми руками?

Звичайно. Я вірю в диво, у магію, в удачу. Своїми руками можна щось зробити, якщо будеш постійно докладати зусиль. Тобто я з тих, хто знає, що якщо будеш сидіти на дивані, з тобою нічого не станеться, ну хіба що потовстішаєш і постарієш. Це про справи, їх я вирішую самостійно. А чудо стається зненацька, для цього нічого не треба робити спеціально. Я його не чекаю, я його не шукаю, але я знаю, що воно точно є.

І наостанок. Що бажаєте зазвичай друзям на свята, коли келих підіймаєте?

Щоб завжди крила були за спиною у всіх, щоб всі були вільними і не прив’язувалися до своїх страхів і слабкостей. Літайте!

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Марина Банделюк

Залишити коментар