Середа, 20 червня

Усе починається з дитинства. У цьому випадку – мого дитинства. Воно припало на середину застійних 70-х, коли слово «дислексія» ніхто навіть не чув. Моя мама рано навчила мене алфавіту та десь дістала (бо ж країна була суцільного дефіциту) книжку про ведмедицю Мецану. Купа кольорових картинок і великий шрифт. Врізалася в пам᾿ять картина, коли мої гіркі сльози капають на сторінки: я бачу знайомі букви й абсолютно не можу зв᾿язати їх у склади. А мама підкреслює склади кольоровим олівцем і наполегливо примушує прочитати. Я ковтаю сльози і… не можу.

Разом з Мецаною я зненавиділа процес читання на все життя. Пізніше я здобула три вищі освіти й захистила дві дисертації. Мені довелося багато різного перечитати. Але чого я ніколи не розуміла, то це задоволення від занурення у фантазійний світ художньої літератури: плед, зручне крісло, теплий муркотик у ногах і… цікава книга в руках. Усе що завгодно. Тільки не це…

«Тріснутий» ген

Коли мій син у свої три з половиною роки знав чотири алфавіти – український, російський, англійський та німецький – я пишалася, згадуючи свої муки з читанням. Але, пам᾿ятаємо мої «граблі», знати алфавіти і читати – то є дві великі різниці. З чотирьох років ми віддали нашого хлопчика до вчителів, котрі фахово готують дітей до школи. За два роки інтенсивних навчань вони не зрушили важкий віз читання з місця ні на крок. Упертість батьків, як відомо, не знає меж: ми віддали його до школи, примусили закінчити перший клас, перейшли до другого.

Опустимо оповідки про те, що протягом першого класу змінили п᾿ять шкіл. Неспроможність вчителів, відсутність методик, колективи дітей, які провокують до поганої поведінки. Маса причин, які знаходилися для того, щоб пояснити, чому дитина досі не читає і нормально не пише. І тільки в шостій школі дійшли висновку: читати і писати не не хоче, а не може. Тому що дислектик.

Дислексія формується ще в утробі. Це певний спосіб сприймати й відтворювати інформацію, що ґрунтується на специфічній роботі півкуль головного мозку. Дуже часто передається у спадок (говорять про так звану сімейну дислексію, про «тріснутий» ген).

Дислектики дуже різні. Навряд чи знайдеш двох схожих, тому, поки не накопичилася достатня емпірична база, фахівці (закордонні, звичайно, адже на терені колишнього СРСР і потім у незалежній Україні їх просто не було) ставили такий «діагноз» із обережністю. Наприклад, людина читає побуквенно (фонематична дислексія); людина може прочитати окремі слова, але не здатна пов᾿язати їх в єдине ціле, а отже, зрозуміти текст (семантична дислексія); людина неправильно читає закінчення слів, некоректно відмінює (аграматична дислексія); плутає окремі букви, наче не впізнає їх (оптична дислексія); пише справа наліво (тобто навпаки), букви наїжджають одна на одну, виглядають вкрай неоковирно (дисграфія); не здатна робити дії з числами (дискалькулія)… Список можна продовжити. Тим паче, що кожен дислектик відрізняється поєднанням і ступенем тих чи інших симптомів. Також більшості з них притаманні вайлуватість і незграбність, дефіцит уваги та гіперактивність.

Що робити? Ставити психіатричний діагноз, а отже, і хрест на навчанні та побудові кар᾿єри, адаптації в соціумі?

Генії так не думали

Серед дислектиків Леонардо да Вінчі, Ганс Крістіан Андерсен, Вінстон Черчилль, Нельсон Рокфеллер, Волт Дісней, Квентін Тарантіно, Альберт Ейнштейн, Томас Едісон, Агата Крісті, Том Круз, Генрі Форд, принцеса Діана, Стів Джобс і… список, звичайно, є далеко неповним.

Не будемо стверджувати, що «тріснутий» ген дислектика є тим самим геном геніальності, що його деякі так ревно шукають. Але факт, що нескоординованість роботи півкуль головного мозку, наслідком якої є дислексія, компенсується тим, що мозок дислектика працює в 400-2000 разів швидше, ніж в інших людей. Жодна мова, а точніше вербальна концептуалізація, не встигає за такою шаленою швидкістю. Тому дислектик не «опускається» до того, щоб вербалізувати. Він концептуалізує. Робить це швидко. І йде далі. Прочитати й написати для нього – означає загальмувати роботу власного мозку, фактично зупинити її. Думаю, усім знайоме відчуття, коли їдеш у машині за містом зі швидкістю 120-130 км на годину. Потім в’їжджаєш до населеного пункту та скидаєш швидкість вдвічі. Спершу складається враження, що ти стоїш на місці, повзеш, зависаєш. Так і дислектик. Він, намагаючись прочитати текст, зависає, залипає, потрапляє в стан дезорієнтації. Тим часом його мозок шалено пручається такому насильству. Він продовжує працювати швидко, але робить це вхолосту: перевертає букви, створює з них 3D-зображення, крутить догори дригом. І всі такі створені власною уявою комбінації миттєво розшифровує, аби чимось себе зайняти.

Наводжу приклад із книги Рона Дейвіса «Дар дислексії». Слово «кот» (мається на увазі тваринка кіт) і варіанти, які бачить дислектик на папері.

Для того, щоб ви не рахували, скажу: це 39 порцій інформації. Якби вчителька в школі показала учню-дислектику кота, він подумки зумів би його миттєво «схопити», побачити, відчути, охарактеризувати. Миттєво! Без необхідності формалізації інформації. Формалізації, якої вимагає вкладання образів у мовні символи. Це дислектику робити подеколи не під силу.

Ті люди, прізвища яких я згадала вище, піднеслися над формалізацією, зуміли її в своєму житті мінімізувати, зосередилися на концептуальному підході і завдяки своєму дару дислексії – так-так, саме дару – стали в рядок під табличкою «Генії».

Що сталося з іншими дислектиками? Залишилися на «ослячій лаві» під ярликами тупих, ідіотів, таких, що не здатні вчитися, лузерів, аутсайдерів тощо.

Таких – 5-10 %

Це за скромними підрахунками. Деякі дослідники називають більш вражаючі цифри: до 20 %. Хтось залишається дислектиком на все життя (так, незважаючи на численні корекції, актор Том Круз продовжує читати свої багатомільйонні контракти повільно і по складах), хтось (як автор цих рядків) долає прояви дезорієнтації, вчиться концентруватися на символах (буквах і словах), при цьому ненавидить процес читання, особливо таких текстів, де присутні образи.

Але найстрашнішою проблемою для дислектиків є не читання, письмо або цифри. Найстрашніше зло для них – це система початкової та середньої освіти, що зорієнтована на усереднені нормативи зі швидкочитання, відтворення текстів на папері та здатності розв᾿язувати математичні вправи. 5-10-20 % дітей, швидкість і вправність яких не відповідає цим нормативам, пересідають на «ослячі лави». Більшість вітчизняних вчителів геть нічого не знають про дислексію. Якщо хтось не вірить, мій досвід переведення дитини з п᾿яти шкіл переконав. Максимум куди відправляють дітей-дислектиків – так це до логопедів (якщо присутня аграматична дислексія). Мої розмови з деякими логопедами виявили той факт, що майбутнім дефектологам в українських вишах також нічого про дислексію не розповідали.

А тепер підсумуємо: 5-10-20 % українських дітей із мізками геніїв залишаються на все життя в аутсайді: занедбані, закомплексовані, гнані, висміяні, стигматизовані.

Винищувати геніїв – велика розкіш

Попереду планети всієї, як завжди, американці. У ставленні до дислектиків вони не завжди були лояльними. З початку ХХ сторіччя в США діяли положення, згідно з якими повій, сиріт, депресивців, волоцюг, дрібних злочинців, феміністок, шизофреників, бунтівних підлітків і дислектиків закривали в спеціально створених ґетто. Це мало забезпечити неможливість розмножування і поповнення суспільства новими членами з девіаціями. Згодом «дієвою стратегією» щодо цього стала стерилізація таких індивідів. Тому коли ми говоримо про те, що німецькі нацисти були авторами євгеністичної теорії, це далеко не так. Вони хіба що підхопили та «творчо» розвинули американські напрацьовки.

Сьогодні американці попереду всіх у питаннях корекції дислексії. Корекція не передбачає знищення дару дислексії. Мозок дислектика продовжує працювати на шаленій швидкості, створювати концепції, не заглиблюватись, не грузнути в деталях. Дислектиком у минулому, Роном Дейвісом, була винайдена методика з навчання дислектика читанню й письму, а також із коригування й більшості інших супутних вад. Отже, суспільство отримує генія, котрий має всі адаптативні механізми для подальшої роботи на благо цього ж суспільства.

Метод недешевий (якщо міряти еквівалентом у. о., котрі є в кишенях пересічних українців), але доволі простий та дієвий. Для тих, хто не хоче або не може платити 4000 доларів за п’ятиденний курс корекції «із зануренням», є можливість детального вивчення книги Рона Дейвіса «Дар дислексії», що є в мережі вільною для скачування. Ідея в тому, що, оскільки мозок дислектика виробляє циркові номери з буквами, які у вигляді образів до нього надходять, необхідно ці букви й окремі слова організувати. Точніше, виставити певну шкалу координат, в якій вони надалі будуть закріплені у вигляді візуальних образів. Для цього використовується звичайний пластилін білого кольору. На чорних дошках із цього пластиліну виліплюється алфавіт 5 см заввишки. Буква за буквою. Автору методу Рону Дейвісу видніше, чому саме після такої маніпуляції дислектик раптом починає писати і, хоч повільно, але за умов подальших регулярних тренувань, читати. Як описує він у своїй книзі, до такого методу він дійшов випадково.

Метод Дейвіса є більш глибоким і комплексним, я описую його лише поверхово. Але впевнено стверджую: він працює.

А якщо так, то…

Якщо так, то в України є шанс зберегти 5-10-20 % повноцінних членів суспільства. Просто зберегти. Якщо не брати до уваги їхню природну схильність до концептуалізації, креативу в будь-якій сфері, спорту, мистецтва, музики. Злочинно розкидатися власними геніями.

У Києві є сертифікований центр із корекції дислексії за методом Рона Дейвіса. Клієнтів там небагато, бо недешево. Моя наступна думка ризикує наразитися на шквал критики з боку шанованих мною співробітників цього центру. І полягає вона в тому, що бодай часткову корекцію дислексії профілактично слід проводити в усіх загальноосвітніх школах України. Здебільшого дислексія діагностується в дітей у 10-11 років. Коли вона має запущені форми, коли дитина закомплексована і затравлена своїми ж ровесниками. Можливо, слід у першому півріччі навчання в першому класі, коли немає оцінок, і навчання в школі більше нагадує дитячий садок, саме в цей час для всіх без винятку дітей провести коригуючі заняття за методом Рона Дейвіса. Профілактично. Імовірно, тоді хоча б половині з тих 5-10-20 % не довелося б через певний час коригувати дислексію більш поглиблено. А тим діткам, в яких мізки працюють стандартно, зліпити кілька разів з білого пластиліну алфавіт, буде не боляче і просто весело.

Моя пропозиція не є оптимальною. Не є комплексною. Вона є лише маленьким камінчиком на користь дислектиків. Вони серед нас. Їх дуже багато. Їх набагато більше, ніж ми можемо собі уявити. І мозок кожного із них не відсталий або ушкоджений. Він, навпаки, потужний, більш потужний, найпотужніший. І що я знаю точно – власникам таких мізків не місце на «ослячих» лавах.

Текст: Ольга Порфімович

2 комментария

  1. Стаття зачепила. Відчувається, що автор пропустила через себе, проблему дислексії. Гадаю, що статтю треба «розшарити» по інету, тому що багато батьків навіть не здогадуються про цю проблему. Я виростила доньку, мої друзі виховали дітей та вже виховують онуків, але вперше про цю проблему я почула тільки від Ольги. Вважаю, що це може стати темою дисертації або, принаймні, серії фахових статей.

  2. і мене чіпануло…. Син гіперактивник з синдромом розладу уваги, пройшли різне. З читанням проблем нема — читає по 500 сторінок в день (на канікулах). Є проблеми з письмом — розділові знаки — зло…. А найважче з тестами…. в приступі паніки і тривоги взагалі не бачить різниці між відповідями 🙁 Інтелект зашкалює, як і працездатність аж до носових кровотеч і виснаження, а тести та коми не піддаються….

Залишити коментар