Середа, 20 червня

Нещодавно на сайті Харківського інституту соціальних досліджень було опубліковано результати щорічного соціального моніторингу «Безпека жителів Донецької та Луганської областей: ситуація, фактори, особливості». Дослідники поставили собі за мету поглянути на основні побоювання й очікування жителів Донецької та Луганської областей, їхні взаємини та довіру до державних інститутів, які відповідають за безпеку, а також готовність брати участь у забезпеченні правопорядку. На жаль, рішення, що приймаються у столичних кабінетах щодо охопленого війною регіону, нерідко виявляються надто далекими від того, що насправді важливо, адже представників регіону, на яких такі рішення вплинуть безпосередньо, до обговорення проблем часто не залучають. Тож, на думку авторів, такі дослідження є обов’язковим кроком до планування дій, спрямованих на будування сталого розвитку регіону, безпека якого значною мірою визначає безпеку в країні загалом.

Згідно з дослідженням, для сотень тисяч мешканців підконтрольних Україні територій Донецької та Луганської областей безпека залишається ключовим питанням. Але це поняття означає для них дещо інше, ніж для пересічного українця, який проживає на «мирній» території країни. Найбільшими викликами для жителів Донецької та Луганської областей є такі, що пов’язані з повсякденним існуванням, – розетки, що не працюють, і відсутність води в крані; обмежений доступ до медичних, соціальних, освітніх послуг; до правосуддя. Для мешканців багатьох населених пунктів мати все це залишається мрією про світле майбутнє. Обговорювані у високих кабінетах проблеми мовного закону або малої поширеності українських ЗМІ хвилюють їх значно менше.

Детально з цифрами дослідження можна ознайомитися тут. Деякі з них, які вразили найбільше. Ми попросили прокоментувати волонтерку Олену Розвадовську, яка вже третій рік постійно проживає у зоні АТО та працює там із дітьми. Минулого тижня Олена стала однією з переможниць щорічної Національної правозахисної премії за особистий внесок у захист прав дітей в Україні.

Олено, про що, на твою думку, свідчить зниження відчуття небезпеки (у Донецькій області, порівняно з 2016 роком, воно зменшилося на третину)? Чи дійсно в зоні АТО стало безпечніше? Адже зброя стала ще доступнішою. У Донецькій області кількість таких, хто відповів, що «дістати або купити зброю легко» або «дуже легко», збільшилася на 17 %, а в Луганській – на 9,4 %. Причому до традиційних мотивів мати зброю «для захисту майна» або «своєї сім’ї» додаються «для можливого продажу» (Луганська область) та «задля можливої участі в бойових діях», «скоєння злочинів», «заради цікавості та бажання постріляти» (Донецька область).

Це більше про звикання. За чотири роки люди просто звикли до всього, пов’язаного з війною. Перед тим як три роки тому поїхати в прифронтову зону, я боялася навіть вигляду автомата. Сам факт того, що на Майдані стріляли, був страшний, хоча я не бачила ані зброї, ані крові. Тепер у мене вже немає страху перед автоматом. Навпаки, спокійніше, коли він є. Це не погано і не добре. Це – життя. Люди не можуть постійно однаково гостро реагувати на умови, в яких їм доводиться жити. Чути вибухи, бачити військових стало нормою.

А якщо об’єктивно, чи стало безпечніше для дітей?

Ні, звичайно. Діти тепер більш підготовлені, ніж чотири роки тому, коли вони не знали, що таке війна. Вони знають, куди бігти, що робити. Хоча я не бачила нових бомбосховищ, але старі в школах трохи привели до ладу.

Безпечні місця, несучі стіни позначені зеленими стрілочками. Біля позначених червоними стояти небезпечно – можуть впасти, якщо впаде бомба. Стрілочками позначений і шлях евакуації. Вікна захищені протиосколковою плівкою. На рівні дитячого зросту вони наполовину зашиті спеціальною панелькою – якщо дитина буде бігти, на неї не сипатимуться уламки. Мішками закладені входи-виходи. Але все це – не про безпеку, а про більшу підготовленість. У разі артобстрілу безпечно не буде. Безпечно стане тоді, коли припиниться війна, і вся територія буде очищена від мін і нерозірваних боєприпасів.

До речі, мін і нерозірваних боєприпасів люди не дуже бояться. У переліку загроз, з якими мещканці стикалися за останній рік, вони – ближче до середини.

Так, люди просто їх не чіпають, намагаються не ходити туди, де можуть бути міни. У дітей я теж особливого страху не бачила. Вони вже знають правила безпеки.

Згідно з дослідженням, відсутність українських ЗМІ хвилює лише 3,1 % респондентів з Луганської області і 1,4 % – з Донецької, тоді як у дискусіях це питання посідає одну з перших позицій. Що ти думаєш з цього приводу?

Мені здається, що люди не можуть адекватно оцінити інформаційну безпеку. Вони вмикають телевізор і дивляться те, що там показують – російське це телебачення чи українське. Але це важливо з боку держави.

А чи важливо те, що говорять по телевізору, якщо в повсякденні людей хвилюють зовсім інші проблеми – транспортні (39,5 % респондентів у Луганській області і 18,7 % – у Донецькій), відсутність електрики (26,8 % і 9,8 % відповідно), води (25,7 % і 35,5 %) тощо?

Очевидно, що не можна замінити одне іншим. Якщо немає води, або, як у Зайцево, рік і два місяці не було світла, і діти вчили уроки при свічках, то, звичайно, хоч цілий день співай пісні про Україну, це на життя людей ніяк не вплине. Але коли людина постійно отримує односторонню інформацію з російського телебачення, що в усьому винна Україна, то це, звичайно, впливає на рівень соціальної напруги в селах.

У людей на прифронтовій території дуже багато побутових проблем. І, здається, що той, хто візьме на себе їхнє вирішення, зможе забезпечити порядок (оскільки і поліції, і влади там не вистачає, і люди елементарно бояться стати жертвою злочину), той і стане переможцем у боротьбі за душі й серця.

Можна, звичайно, проголошувати себе патріотом. Але коли в Києві взимку відімкнули воду або опалення на тиждень, то всі почнуть жити саме цими проблемами. І навіть найпросунутіших правозахисників більше хвилюватиме те, що їхні діти сидять у холодних квартирах. Це очевидно, що якість життя людини впливає на все. Особливо, якщо живеш у постійному стресі в умовах бойових дій.

На жаль, я не бачу, щоб був певний орган чи люди, які б могли це вирішити. З комунікацією завжди і всюди було погано, а війна цю ситуацію в східних регіонах ще погіршила. Яким би хорошим не були мер чи голова РДА, якщо об’єкт інфраструктури розташований на полі бою, від них не залежить, чи буде він збережений.

Очевидно, має бути певна координація держорганів влади, співпраця, але з цим у нас біда. І з дорогами, і з водою на Донбасі завжди були проблеми. Нині взагалі йдеться про екологічну катастрофу. Багато шахт затоплено. Вони не законсервані так, як це має бути. І в нас ніхто ніколи не працював на упередження…

Цікаво, що найвище населення оцінює якість роботи ДСНС щодо забезпечення безпеки (1,6 % — у Луганській області і 1,2 % — у Донецькій).

Просто на будь-яку подію вони виїжджають першими. Знайшли міну – викликають їх. Я не можу сказати, чи це свідчить про ефективність роботи ДСНС. Про присутність – так. Вони залучені в усіх роботах – з налагодження електроліній, перекриття дахів чи вікон тощо.

Серед проблем, які найбільше турбують мешканців регіону, також зазначається недостатня кількість робочих місць. Про це говорять 75,3 % респондентів у Луганській області та 34,4 % – у Донецькій. Водночас нестачу освітніх послуг відзначають лише 5,5 % і 6,7 % респондентів відповідно. Але ж це пов’язані речі. Закриття виробництв, шахти, що не працюють, мали б підштовхнути людей до перекваліфікації. Велика кількість міжнародних організацій на сході націлена на навчання і видачу грантів людям на відкриття власної справи. Але, судячи з дослідження, люди до цього не готові?

Я вивчала програми міжнародних організацій, націлених на допомогу у відкритті бізнесу, малого підприємництва. Вони також опікуються проблемою, що шахтар не піде, наприклад, вирощувати курей, бо може просто не мати цієї навички. Різні міжнародні організації навчають людей писати бізнес-плани. Підходи є різні, але можливість пройти тренінг у людей є. Так, звичайно, прекваліфікація проходить важко. Легше, коли людина отримує гроші на розвиток справи, якою вже займалася. Наприклад, грант на нове крісло та обладнання для перукаря дає можливість стартанути по-новому. Так само і щодо домашніх фермерів, яких також навчають, як об’єднуватися в кооперативи, як зберігати продукцію тощо.

Програми, які я вивчала, націлені на те, щоб людей довчити або натренувати. І це реально добре працює для багатьох. Інша проблема, що немає мотивації. Цей регіон – спадково індустріальний. Люди ходили на роботу на виробництво і більше ні про що не думали. В них менше підприємницької жилки, менше тяжіння до власної справи, більше – до колективної праці на заводі чи шахті. Їм складно перекваліфіковуватись. Це має бути ментальний прорив. Люди не бачать великої необхідності в освіті, можливо, тому, що її престиж ніколи і не був там особливо високим.

Чи є певні державні програми підтримки малого бізнесу?

Так. Наприклад, у Донецькій області є програма «Український донецький куркуль». З обласного бюджету виділяються міні-гранти на реалізацію нових проектів та облаштування робочих місць. На таку підтримку передусім можуть розраховувати ВПО і підприємці, котрі недавно заснували свій бізнес і планують розвиватися. Важлива умова – програма діє на підконтрольній українській владі території. Отже, претендент має бути зареєстрований на цій території та тут вести бізнес.

Є в Донецькій області також програми сприяння з відкриття молодіжних і дитячих центрів. По Луганській я вивчала ситуацію менше. Зрозуміло, що держава робить такі програми в меншому обсязі, ніж міжнародники. Однак, грошей на те, щоб перекваліфікувати людей, вистачає. Можливо, просто інфраструктура негнучка.

Реально важким є і завжди був стан екології. Нещодавно міжнародники вкотре наголошували, що сміттєочисні заводи перебувають у жахливому стані. Насправді проблема зі сміттям тут – це просто біда.

Роботи дійсно немає. Якщо раніше підприємство, наприклад, постачало продукцію на Горлівку, то тепер йому треба переорієнтуватися. Але в іншому місці свої виробники – його там ніхто не чекає. Підприємства закриваються. А нові не відкриваються, бо є ризик. Раніше люди жили за те, що здавали земельні паї в оренду. Тепер чималі території заміновані.

Ти вже три роки проживаєш на прифронтовій території, постійно їздиш різними містами та селами, спілкуєшся не тільки з дітьми, але і з їхніми батьками. Якими, на твій погляд, мали б бути першочергові кроки держави, аби люди все ж таки почувалися безпечніше?

На жаль, гарантувати миру не може ніхто. А це найважливіше. Відчуття безпеки вселяє в людину бодай якусь стабільність. Але в умовах хаосу збройного конфлікту гарантувати стабільність неможливо. Сьогодні пустиш шкільний автобус, а завтра дорогу обстріляють, і автобус вже не їздить. І це вже вселяє відчуття тривоги, страху і небезпеки.

Зранку людина встає і дивиться, чи всі кури живі, чи не пошкодило якусь уламком. Бо все її мале підприємництво може завершитися за хвилину. Сьогодні ти щось плануєш, а назавтра пішов дощ, і автобус не приїхав, бо дорогу розмило. І ніхто її не відремонтує, бо село крайнє. Люди обробляють свої поля під кулями, садять картоплю, бо це єдине, що вони можуть контролювати – хоча б город під своїм вікном. Забезпечити стабільність в умовах ведення бойових дій неможливо.

Зараз іде зима. Найнеобхідніше – вугілля, дрова для обігріву. Мамочки починають телефонувати мені вже з вересня. Запитують, чи не плануємо ми видавати дрова. До грудня вони в страху – чим топитимуть будинки. Але гарантувати їм, що все буде добре, ніхто не може.

Ясна річ, що необхідне спілкування, комунікація з населенням. Але для будь-якого чиновника виїзд на село – це самогубство. Він розуміє, що його просто закидають питаннями, які він не може вирішити. Але є такі відчайдухи, як, наприклад, голова Зайцевської військово-цивільної адміністрації Володимир Весьолкін. Він завжди на місці, і люди знають, що на будь-які їхні питання він відповість чесно.

Очевидно, що мають бути присутніми всі органи держвлади. Це як стосунки психолога та клієнта. Найголовнішим у них є впевненість клієнта, що в призначений йому день і час психолог на нього чекає. І це вселяє в нього відчуття стабільності, незважаючи на купу проблем. Можливо, трохи більше відчуття стабільності в людей вселяла б упевненість у тому, що до них приїдуть, розкажуть про ситуацію, і вони гарантовано отримають відповіді на свої запитання. Але комунікація з держорганами в нас завжди була проблемою.

Тобто ти хочеш сказати, що навіть в умовах нестабільності можна і потрібно створити хоча б ілюзію стабільності?

Так, це важливий складник відчуття безпеки. Необхідно вести відкриту комунікацію з людьми. Бути з ними, давати їм хоча б мінімальний обсяг інформації. Поінформована людина завжди більш спокійна, ніж людина в стані невизначеності. Навіть якщо кажуть, що світла не буде ще тиждень, а вода погана. Потрібно не годувати обіцянками, а намагатися чесно розмовляти з людьми.

Олено, наостанок питання, яке тобі, напевно, ставлять дуже часто: навіщо ти поїхала в «сіру» зону? Що це тобі дає?

Для мене важливо бачити все своїми очами. Я знаю, що таке дитина війни не з чиїхось слів. Через нещодавню нагороду я почуваюся незручно, бо мені здається, що я зробила недостатньо. Але тепер я відчуваю, що маю право говорити про дітей війни.

Звісно, аби зрозуміти, що коїться в тюрмах, не обов’язково самому ставати ув’язненим. Але мені потрібно було це прожити, аби розуміти потреби дітей. Тепер я маю право говорити про них. Їм потрібен представник. І хоча війна вже стала частиною мого особистісного, я ні про що не шкодую, ні про один день. Така вже риса характеру.

Розмовляла Ганна Дрозд

Залишити коментар