Понеділок, 25 червня

У вівторок, 5 грудня, у всьому світі відзначали Міжнародний день волонтера, започаткований Генеральною асамблеєю ООН ще у 1985 році. І хоча у повній назві свята існує приписка «в ім’я економічного і соціального розвитку», українським волонтерам насправді доводиться працювати в ім’я перемоги, адже саме вони стали невід’ємним складником боротьби проти країни-агресора та символом підтримки нашої армії. Opinion дізнався, чому українці вирішують присвятити себе волонтерству, які труднощі найчастіше виникають упродовж їхньої діяльності, як волонтерські організації комунікують між собою та чи можливо перетворити добровільну допомогу на справу всього життя.

Яких змін зазнало українське волонтерство за останні роки?

Юлія Кривенко, волонтерка, учасниця всеукраїнської ініціативи з плетіння маскувальних сіток, у розмові з Opinion поділилася власною історією та запевнила, що волонтерство існує набагато довше, ніж нам здається, однак зараз люди ніби прокинулися після важкого й тривалого сну, намагаючись компенсувати це допомогою іншим.

«Моя волонтерська діяльність розпочалася з бажання подарувати життя чудовій дівчинці, на той момент я не замислювалася, що це, як це, а робила все, щоб якомога швидше зібрати кошти на лікування. Потім допомагали діткам військових, які вийшли з Криму, а потім – безпосередньо і самим військовим. Підтримала всеукраїнську ініціативу з плетіння маскувальних сіток, і ми не припиняємо роботу до сьогодні.

Ми підтримуємо тісний зв’язок із багатьма групами в Україні, надаємо один одному допомогу та підтримку в разі потреби. Громадяни України, які проживають в Італії, Ізраїлі, Франції, Канаді, неодноразово надавали консультативну медичну допомогу, підтримували ліками, речами та різноманітними засобами для військових. Ми завжди приєднуємось до всіх ініціатив. З боку держави, на жаль, підтримки не відчувається. Але головне, щоб не заважали. Співпраці як такої не існує. Ми самі вирішуємо всі проблеми, які виникають. Громада ж сприймає спокійно, навіть байдуже.

Волонтерство як рух (діяльність) існує набагато довше, ніж нам здається. За статистикою, у нас значний відсоток громадян бере участь у волонтерській діяльності. Дотримуюсь думки, що не можна визначити хвилі підйому чи спаду, оскільки всі ті, хто займався і продовжує займатися волонтерством заради волонтерства, а не використав участь у волонтерському русі як сходинку у власній кар’єрі. Ми живемо в суспільстві, і все, що відбувається, безумовно, впливає на розвиток тих чи інших суспільних рухів. Волонтерський рух набув поширення. Таке враження, що люди прокинулися після важкого, тривалого сну і намагаються компенсувати це допомогою тим, хто потребує цього найбільше. Спочатку возили допомогу на Майдан, потім події на Сході виявили значні проблеми в нашій армії, і волонтери підключилися. А зараз відбувається поширення волонтерства в усіх сферах (освітня, медична тощо)», – зазначила Юлія Кривенко.

Які державні обов’язки доводиться виконувати волонтерам?

Співзасновник волонтерського об’єднання «Народний тил» Роман Сініцин, хоча й припинив активну діяльність більше року тому, поділився з Opinion своїми думками щодо того, як трансформувався рух волонтерів в Україні та вказав на питання, котрі досі доводиться вирішувати волонтерам, хоча вони й мали б контролюватися державними органами.

«Я вже півтора чи два роки не займаюсь волонтерством активно. У 2014-2015 роках, десь півтора року, я весь свій вільний час витрачав на те, щоб щось купувати, возити, знаходити – допомагати. І якось так вийшло, що ми змогли побудувати одну з найліпших волонтерських спільнот в Україні. Вона продовжує працювати і зараз, хоча і в менших масштабах, звичайно, але я вже майже не займаюсь цим.

У 2014 році волонтерський рух був доволі хаотичним, неструктурованим та несистемним. Зараз та ера возіння усього, від шкарпеток до безпілотних апаратів, закінчилася, і року з 2015 волонтерству став притаманний певний проектний підхід. Тобто є певні волонтерські організації або спільноти, які концентруються на вирішенні одного чи двох вузькоспеціалізованих завдань. Держава там ще досі нічого не зробила, не дотягує, скажімо так. Наприклад, артилерійське обладнання для корегування вогню – цим досі займаються волонтери. Медична евакуація певною мірою теж залишається на волонтерських плечах. З червоної зони постраждалих вивозять військові, а потім уже справа реанімаційних бригад, котрі фактично є волонтерськими. Психологічна допомога, допомога сім’ям загиблих, IT-проекти у сфері оборони, безпілотна авіація (досі є групи волонтерів, котрі працюють як таксі: приїжджають, знімають та надають дані) – це все тримається на волонтерах», – розповів Роман Сініцин.

Які проблеми найчастіше вирішують волонтери?

Розмірковуючи про проблеми, котрі так чи інакше лягають на волонтерські плечі, Роман Сініцин зазначає, що певної закономірності немає, адже щороку потреби військових змінюються: колись звідусіль возили засоби захисту, тепер Збройні сили потребують транспорту.

«У різні роки волонтери зустрічаються з різними проблемами. Якщо згадувати 2014 рік, то це був брак банальних засобів захисту. Ми всі каски та бронежилети шукали по всій Європі та поза її межами. Возили з Пакистану, якось там окільними шляхами через Болгарію – звідки тільки їх не везли. Часто щодо цього були проблеми з митницею. Здається, вони й досі не вирішені, але це зараз знаходиться у площині Міністерства соціальної політики.

Це були проблеми з приводу розмитнення гуманітарних вантажів. Ми тоді завезли до України більше 150 машин: позашляховиків, пікапів, бусів. Спочатку вони завозилися на основі запиту і листа від військової частини. Але потім, і це в принципі правильно, нам сказали: “Це трошки незаконно, давайте ви будете розмитнювати їх через мінсоцполітики”. А виявилось, що, по-перше, процедура зовсім не досконала, а по-друге, бюрократизована просто до жаху. Потрібно було принести декілька кілограмів макулатури, назбирати цілу купу довідок. Ми розмитнили одну чи дві машини, з місяць побігали щодо кожної і просто перестали їх возити. А насправді потреба в транспорті у Збройних сил України існує і зараз», – поділився співзасновник «Народного тилу» у розмові з Opinion.

Чому волонтери припиняють свою діяльність?

Волонтери, безумовно, потрібні завжди, але попри усі їхні подвиги та колосальну допомогу, рано чи пізно волонтерська діяльність з різних причин може припинитись. Федір Сердюк, засновник компанії FAST, сертифікований інструктор з першої допомоги та допомоги пораненим у тактичних умовах, у коментарі для Opinion розповів про волонтерський шлях, особисті правила та повернення до звичайного життя.

«Ніхто не вчив мене бути волонтером. Ті крихітні шкільні справи, які ми робили всім класом раз на рік, напевно, повинні були мати виховну функцію. Але тоді вони не називалися волонтерством. Ніяк не називалися. Волонтером я став не тому, що вважав, що це надасть мені досвід, допоможе в розбудові особистості чи покращить моє місто, просто в той момент і в тій ситуації, в якій ми всі опинилися в 2014 році, це рішення було найбільш очевидним.

Думаю, моя історія наочно ілюструє відмінність волонтерства в Україні від того, як це відбувається в інших країнах. Моїми мотивами були страх знищення держави, а з нею і звичного для мене укладу життя, сором за власну бездіяльність у періоди, коли можна, треба було діяти, а також відчуття глибокої несправедливості. Не думаю, що справжнє волонтерство має починатися так.

Перші півроку я навчав цивільних осіб надавати першу допомогу. Я швидко зрозумів три речі:

1. Волонтерська допомога потрібна тільки тим, хто не може оплатити аналогічні комерційні послуги й при цьому усвідомлює необхідність отримання цих послуг. В усіх інших випадках робота має бути оплачена.
2. Волонтерська допомога, як правило, буде використана менш ефективно, ніж аналогічні товари чи послуги, що були отримані на комерційних засадах. І це нормально, просто так працює мозок людини.
2. Волонтерство не може бути акцією порятунку “сірих і убогіх” славними лицарями в білих латах. Від такого підходу страждають усі, особливо бенефіціар.

Коли я зрозумів це, у мене вже була невеличка команда, члени якої поділяли мої цінності та погляди. Ми продовжили навчати людей першій допомозі, але вже за гроші. Тоді це ще складно було назвати бізнесом, навіть ті невеличкі прибутки, що ми отримували, витрачалися на наше нове волонтерство – навчання армії.

Масове волонтерство в армії, а також шалений рівень самовідданості, креативності, драйву, якими охарактеризувався український волонтерський рух, на мою думку є головним досягненням України ХХІ сторіччя. Найважливішою історичною подією країни сучасного періоду, нашим меседжем світові: “Ми є і ми – люди”.

Але з самого початку я усвідомлював – це має закінчитись. Якщо кожного дня зав’язувати дитині шнурки на черевиках, вона ніколи не навчиться це робити сама. Тимчасова ситуація, коли армію навчають зупиняти кровотечу волонтери (навіть якщо вони, як у нашому випадку, мають відповідну сертифікацію) – неправильна за своєю природою, так само як і спорядження армії волонтерськими силами. Єдиним аргументом на користь того, щоб це було зроблено, була термінова необхідність. І місію волонтерського руху я бачив у тому, щоб дати час армії на розбудову відповідних інституцій, що нас замінять. Моїх можливостей вистачило приблизно на два роки. З часом я повернувся до звичайного життя: якою би незвичною не була моя робота, з якими б цікавими людьми мені не доводилося спілкуватися, це все одно робота. Іноді я беру участь у волонтерських заходах, але незрівнянно менше, ніж в 2014 та 2015 роках. Думаю, кожна людина іноді має відчуття, що чогось не вистачає. З того часу як моє активне волонтерство скінчилось, я завжди знаю, чого», – підсумував Федір Сердюк.

Текст: Дмитро Журавель

Залишити коментар