Неділя, 22 квітня

Про дитинство й роки становлення, про заснування видавництва й виведення його в топ найкращих у царині, про вміння «дотягатися до своєї мрії» та приймати болючі рішення, про цінності й «території щастя і свободи» щиро поділилася Мар’яна Савка. Незмінна головна редакторка й співзасновниця «Видавництва Старого Лева», чуттєва поетеса, дитяча письменниця й віднедавна посол доброї волі Програми розвитку ООН в Україні.

Успішні люди часто розповідають, що вже з дитинства бачили себе в професії: майбутні співачки з гребінцями замість мікрофонів кружляли перед дзеркалом, майбутні дизайнери шили з тюлю сукні для своїх ляльок. А про що мріялося маленькій Мар’яні Савці?

Ой, у мене були дві великі мрії. Я хотіла стати письменницею й актрисою. Актрисою – це бажання в мене від батька, бо з досить юного віку була в театрі на сцені. Це був народний театр у 80-х роках. Там проходило моє шкільне життя. На той час народний театр, яким керував мій тато, був дуже хорошого рівня. Хоча й жили ми в маленькому містечку – Копичинці (Тернопільщина – прим. ред.). У театрі проводили навіть міжнародні театральні лабораторії.

Також батько заснував музей театрального мистецтва Західної України. Взагалі він дуже потужний діяч. Коли він вже підходив до театральної справи, то все це було дуже серйозно. Серйозно готував своїх акторів. У нас працювала ще й театральна школа, якою він керував. Ми читали літературу про театр, він багато чому нас навчив.

То мрія справдилася: ви виходили на сцену та грали в постановках батька?

Так. Я вже була десь у дев’ятому класі, коли мені довірили зіграти великі ролі. Наприклад, у Шевченкових «Гайдамаках» я грала Оксану, у «Невольнику» – Ярину, «В неділю рано зілля копала» – молоду циганку. Крім того, я постійно співала в усіх можливих хорах. Моя мама – хормейстер. Лінія роду по мамі – це дуже співочі люди, мені то перейшло генетично в спадок.

Також я співала в ансамблях. Брала участь у співочих конкурсах, навіть отримала гран-прі на одному Всеукраїнському конкурсі дитячої фольклорної творчості. Зрештою, можна було розвиватися і в цьому напряму.

З іншого боку, мені дуже подобалася література. І це теж заслуга батьків, бо в нас дома завжди було дуже багато книжок. Батьки їх не просто збирали, а й читали. Тато – справжній бібліоман. Де він тільки не бував: це було в Пітері чи Москві, куди б не їздив у театральних справах: чи то в Одесу, чи до Києва – він звідусіль віз книжки. У нас із братом була дуже гарна дитяча бібліотека.

Батьки виховували шанобливе ставлення до книжки. Ми, на відміну від інших дітей, не могли знищити жодної книжки – це було дуже серйозно. Я пам’ятаю, як один раз обмалювала очі Тарасові Шевченкові на книжці Оксани Іваненко «Тарасові шляхи», і мені за це дуже перепало. А я просто хотіла покращити малюнок, прагнула увиразнити його погляд (сміється).

Також пам’ятаю книжки, на яких клеїлися екслібриси. Зараз ця величезна бібліотека вже в Тернополі, куди переїхали батьки. Час від часу батько намагається мені частину бібліотеки подарувати. Але я обережно відмовляюся: «Дякую, у мене є. У мене багато книжок, і мені нікуди їх ставити». Але цей нематеріальний і матеріальний водночас спадок дуже важливий, і він, безумовно, мав вплив на мене.

А як щодо мрії про письменництво, було на кого орієнтуватися у цій творчості?

Я писала з раннього віку. А поезію взагалі писала десь років із семи. Можливо, ще й із молодшого віку. Взагалі рано почала читати, і в сім років вже створила свою першу книжечку. Хоча серед рідних і серед знайомих письменників не було. Та й кумирів, на яких би прагнула бути схожою, тоді теж не творила.

Ви так тепло й цікаво завжди розказуєте про Львів, так міцно злилися з цим містом, створили про нього неймовірну казку, стали своєрідним посланцем міста, що здається – так було завжди. А коли саме це місто стало для Вас рідним?

З самого початку, з перших відвідин у мене було таке відчуття, що я потрапила у своє місто. Це притому, що в дитинстві жодного разу не була у Львові.

На першому курсі я жила в помешканні, яке було не чуже для мене. Там жили дві зовсім старенькі пані: Ліда Козакевич і її фактично прислуга – жінка, котра з юних років працювала в їхньому домі – цьоця Кася (я її так називала, хоча вона не була мені родиною. Чому ці жінки не були для мене чужими? Тому що їхньою третьою компаньйонкою була бабцина рідна сестра. Коли я вступила до університету, її вже не було серед живих.

Ще молодою вона була в монастирі, а коли при радянський владі монастир розпустили, залишилася на вулиці. І повертатися в село вона просто не могла. Мій прадід, щоб вона могла піти в монастир, мусив продати, відступити шматок поля (тоді в монастир потрібно було з приданим іти). І вона була дуже наполеглива в цьому. Куди було вертатися, після того як їх усіх «розкуркулили», колективізували й таке інше?

Пані Стефа – бабцина сестра – якось познайомилася з ними, випадково: вони прибирали у вечірній школі, у тому будинку. Запросили її до себе жити: переживали, що заберуть «зайве» помешкання. А пані Ліда належала до аристократичної родини. У квартирі навколо був суцільний антикваріат, дуже багато картин. Батько пані Ліди був радником у мерії та водночас художником-любителем. Три його доньки (пані Ліда та її дві старші сестри) – усі займалися мистецтвом. Одна з них була піаністкою і загинула під час війни, коли впала бомба на Львів. Друга виїхала у Францію і стала художницею, вона була відома в середовищі Святослава Гординського – впливого модерніста Нового часу. І пані Ліда, яка працювала певний час у Філорета Колесина на кафедрі, знала кілька мов, була шляхетною. Для мене це помешкання самотніх жінок: там ніхто не виходив заміж.

У моїй родині, зазвичай, були повні сім’ї. Часто панувала скрута, складні роки переживали. Нікому не потрібно розповідати, що таке покоління, яке пережило Другу світову війну й усі ці страшні речі, які відбувалися у минулому столітті.

Але всередині родини завжди панувала любов. Це насправді найважливіший життєвий ресурс – передана з покоління в покоління любов, досвід моїх бабців…

Родинні університети – вони таки найважливіші в нашому житті. А ось щодо класичних, то останнім часом почала панувати думка, що вища освіта не потрібна. Але ж університет – це не тільки нові знання, це й перебування у певному середовищі. Знаю, що у Львівському університеті, де Ви здобували освіту, з Вами вчилися люди, які стали знаковими постатями української культури. Розкажіть про це.

Можна багато нарікати на нашу систему освіти й на те, чого нас там навчили чи недовчили. Але радію, що у нашому університеті була справжня територія свободи. Усе ж таки йшов перший рік незалежності. Коли вступали – була одна країна, а через кілька місяців все зламалося, і ми стали громадянами незалежної держави. Ми дружно курсом ходили на різні демонстрації, на акції протесту, знімали можновладців радянського періоду. Дуже серйозно поставилися до цих процесів. Для нас не існувало жодної думки про повернення, жодного жалю до історії країни, яка зникла, ми не відчували, бо вона нам набридла. Розуміли, що живемо наприкінці цієї епохи. Неминуче прагнули та чекали змін. Але коли ці зміни сталися, виявилося, що країна абсолютно до них не готова. Розпочався період глибокої депресії.

Ми стали заручниками цих обставин. Був період непростого, часом голодного студентства в кримінальному районі Львова, у гуртожитку, де регулярно вибивали то вікна, то двері, не працювали ліфти, а нам треба було на п’ятий поверх носити воду з підвалу (її також не було). Насправді ми були кинуті напризволяще.

А з іншого боку, там були унікальні люди, мої ровесники, які прагнули нового життя в новій країні. Усі були дуже талановиті – так склалося, такий збіг. Може, ми не отримали якоїсь суттєвої освіти, якої нам хотілося, зате ми отримали дуже хороший урок – базисний. Урок цінностей, які для нас були важливими. У нас була міцна дружба, людяність. У період мого студентства ніколи не йшлося про жодні хабарі, корупцію. Це вже потім, за якийсь час, почали говорити, що у вишах є хабарі й плати. Для мене це було повною дикістю, бо в нас такого не було.

Скрутні обставини формують або знищують особистість. Те, що  на Вашому курсі вчилися сильні постаті, й університетське середовище сприяло адекватному сприйняттю трансформацій країни й життя взагалі?

Таки сильний курс був і справді ж. І не тільки наш, а два наступних курси були дуже хороші й потужні. З них багато залишилося в університетському середовищі. Наше ж середовище, здебільшого, належить до літературного угрупування. Багато однокурсників стали відомими в літературі: Наталка Сняданко, Мар’яна Кіяновська. Взагалі був дивовижний час: ми справді відчували себе в авангарді чогось нового і розуміли, що саме нам будувати нову країну. Щоправда, ми не думали, що треба буде так довго це робити. Хотілося, щоб це сталося значно швидше. Ми теж потрапляли під вплив цієї депресивної хвилі, яка настала в момент, коли побачили, що на класні, правильні, національні ідеї було багато маніпуляцій, що демотивували: дідусі, які проходили з патріотичними віршами, а це була просто графоманія…

Ми розуміли, що це власне той момент, коли повинні для себе обрати те чи інше поняття, з’ясувати, що для тебе власне «патріотизм». Як його не сплутати з популізмом, профанацією, графоманією. Ми бурлили, придумували різні мистецькі ідеї, акції, різні перформанси, займалися театром, писали п’єси, сценарії, книги – творили. Ще інколи й на пари встигали ходити, непогано вчилися.

Ще тоді вирішили, що займатиметеся творчістю? Але ж у 90-ті це було надзвичайно складно?

Насправді ми взагалі не знали, як дати собі ради, тобто були без найменших уявлень, як починати самостійне життя. Адже поки вчилися в університеті, мали комфортне життя. Тому що яким би не був гуртожиток, для приїжджих це був дах над головою, відповідно, ти не думаєш п’ять років, що робити далі. Ти ходиш на пари, ти щасливий, у тебе є п’ятирічна перспектива. А що далі – на той момент нікого не хвилювало. Коли закінчилося життя в університеті, перспектив не було жодних. Я добре пам’ятаю власне свої відчуття: стою в повній порожнечі, а що далі – незрозуміло.

Якось добрі люди допомогли влаштувати мене на роботу в бібліотеку Стефаника, у науково-дослідний центр періодики. Мені пощастило з керівником. Паралельно я вже писала літературознавчу роботу, думала захищати дисертацію. Потім кинула все це діло, бо не бачила в цьому сенс. Приходить якийсь момент, коли розумієш, що бовтаєшся в склянці води й не знаєш, куди пливти. Немає моря попереду, тільки ця склянка.

І як же на горизонті з’явився блакитний океан у вигляді «Видавництва Старого Лева»?

Ми тоді з Юрком (Юрій Чопик – гітарист львівського гурту «Мертвий півень» – прим. ред.), моїм першим чоловіком, певний час були в екзистенційних пошуках. Нам усе не подобалося. Працювали в щоденній газеті, і це було виснажливо. Одного разу зрозуміли, що хочемо розпочати щось нове й дивне. Хотілося працювати на себе. Мати індивідуальний проект. З цього і почалося «Видавництво Старого Лева».

Власне до питання про дискримінаційні фрази (зустріч відбулася після читання-перформансу «Я знаю, ти інший», що відбулася у рамках проекту ПРООН «Віднайти повагу» – прим. ред.) – добре пам’ятаю, як мені сказали: «Як ти можеш іти з цієї роботи, це ж така хороша робота для жінки». Я думаю: «Так, для жінки». Це щодо тієї роботи в бібліотеці: система академії наук, тихе місце, бюджетна установа. А були страшні 90-ті роки, коли постійно не виплачували зарплату. Пішла звідти у 2002 році, шість років там пропрацювала, а далі – невідомість. Але так хотілося щось таке робити нове! Це була велика авантюра, коли все почалося.

 Ви одразу зазначили, що видавництво готуватиме книги виключно українською мовою. Пам’ятаю, як певні експерти та знавці книжкового ринку стверджували, що вижити буде нереально. Як не скласти крила й вірити у свою мрію, йти за нею, не зважаючи на об’єктивні обставини?

Ризик не вижити не був пов’язаний з мовою, з вибором української чи російської. Ризик не вижити напряму залежав від економічної ситуації у країні, від того, що в нас не було жодного досвіду. Особливо бракувало досвіду керування. І не було ресурсів. Ми на тривалий час забуксували тоді в одному місці: ніяк не могли дорости до оптимальної структури, щоб ставати прибутковими через те, що була замала швидкість оборотності, кількість певних позицій на рік. Ми затіяли дуже ризиковану гру і в принципі пережили кілька серйозних фіаско. Але знову ж таки «кожен фініш – це, по суті, старт». Я люблю всі ці складні ситуації, бо є на кого опиратися. Пошук партнера – це був момент дуже складної ситуації, ми почали співпрацю з !Fest (у 2010 році партнером «Видавництва Старого Лева» став Холдинг емоцій !Fest. Він забезпечив фінансову підтримку видавництву – прим. ред.). Коли вони купили частину нашого бізнесу – це було травматично.

Це було дуже складно, але, на щастя, я розуміла, що за правильного ставлення до ситуації можна вберегти й розвинути цей проект. А якщо впертися у власні амбіції, то можна втратити все й більше не піднятись. Для мене було дуже важливим не втратити те, що напрацьовано, бо попереду був тривалий час непростої праці. Зараз розумію, що рішення було правильним.

Ви знаєте, що таке дотягнутися до мрії, коли те, про що мріялося, реалізовано. Ви неодноразово були на самісінькій верхівці успіху. Який краєвид звідти відкривається, і що Ви відчували в ці моменти?

Коли ми почали співпрацю з !Fest, ще жодного краєвиду не бачили, лише довгий тунель. Спочатку було складно, бо треба було звикати до інших умов гри. Поки напрацьовували досвід співіснування. Поки призвичаювалися до нової команди. У команду прийшов Микола (Микола Шейко – директор «Видавництва Старого Лева» – прим. ред.). Ми тоді вже з Юрком розійшлися. З одного боку, знову драматичний момент, а з іншого – він дав нам можливість іти своїм шляхом і вибирати. Для мого колишнього чоловіка було значно травматичнішим оце випробування: не бути єдиним власником, ніж для мене.

Чоловікам дуже складно впоратися з такою психологічною ситуацією. Та й для мене це було важко й важливо водночас. Спочатку Юрко взагалі відійшов від видавничної справи. Щоправда, нещодавно придумав свій проект і зараз його розкручує Terra Incognita – це видавництво езотеричної літератури.

Коли Ви відчули, що мрії справджуються? І яка саме це була мрія? Перемога в конкурсах, великий наклад, коли з’явилися книгарні в інших місцях, коли здобули визнання світової спільноти видавців? Коли таки «доторкнулися до мрії»?

Кожного разу ти про щось мрієш, чогось досягаєш. Потім треба зафіксувати момент і відпустити його, а не застрягати в цій зоні комфорту, бо вона швидко тебе з’їсть. І для мене це завжди так: що більше ми досягаємо хороших результатів, тим мені дискомфортніше знаходитися на території успіху.

Я розумію, що ця територія приховує багато небезпек. Сенс у тому, щоб ти не почивав на лаврах, а придумував постійно нові варіанти розвитку. Що більше розвивається твій бізнес, тим складніше ним керувати, більше викликів і завдань, більше страхів про те, що ти можеш не впоратися з цим. Відповідно, потрібно чітко усвідомлювати свої стратегічні завдання, на кого ти покладаєшся, яка в тебе команда, куди ми йдемо. Я не страждаю манією гігантизму зовсім. Не моя мрія – бути номер один за накладами чи за обсягом, наймасштабнішими в Україні. Окей, якщо так є, коли ми знаходимося в авангарді цього книжкового ринку. Так склалося і добре, бо це впливове середовище.

Для мене важливою є територія впливу. Як позначається наша діяльність в умах людей. Приємно, коли бачиш зміну реальності через тих, хто є твоїми однодумцями. Знаєш, що певним чином до цього причетний.

Я бачу зараз у різних містах наше середовище. Де вже навіть без нас обговорюють важливі речі та формують певне ставлення, вподобання, критичну думку, визначають пріоритети (це вже важливо). Я знаю, що люди, які обирають наші книги, – це люди моїх цінностей, це ті люди, з якими хочеш жити в цьому суспільстві. Це найважливіша мета.

Цього року відкрилися одразу два простори: в Києві й Дніпрі. Які міста наступними стануть вашими центрами?

Складно сказати, можливо, навіть і Одеса. Але розумію, що не потрібно «гнати», треба все робити, маючи певне підґрунтя, мати певну стратегію тих процесів. Не можна просто так йти по ґрунту, котрий роз’їжджається під ногами. Ти мусиш вимостити шлях з каменю, на який зможеш опиратися.

Одеса має дуже хороші перспективи, бо тут уже напрацьоване літературне середовище, є бажання людей збиратися у хабах, у креативних просторах. Це означає, що присутній креативний клас. А для нас це дуже важлива річ. Ми працюємо для таких людей. Працюємо для середнього класу – в Одесі цих людей досить багато.

Мар’яно, Ви сказали, що після народження Северинка, відчули, що стали дорослою. У зв’язку з цим, які нові цінності з’явилися у вашій системі координат?

Я зрозуміла, що моя дитина дає мені нескінченність, продовження. Це дивно влаштовано, якщо воно є, то ти спокійно працюєш, відчуваєш. Я не знаю, чи він захоче переймати професійний досвід, працювати в цьому бізнесі, але я вже заспокоїлась: у мене склалося життя! А там далі – невідомо що, але це не так важливо. Для мене важливо, ким є я для своєї дитини. Це про те, що мушу дуже серйозно дивитися, щоб не схибити в очах своєї дитини. Це питання до себе, до шкали своїх власних цінностей.

Також для мене важливою є відповідальність за те, якими людьми виростуть наші діти, та з чим їм доведеться боротися або все життя нести, якщо ми не зможемо донести любов, яка найбільше потрібна.

Те ж саме в мене переноситься й на видавництво. Адже я ще й мама для видавництва. Для виступу в одній бізнес-конференції, в якій брала участь, я придумала тему: «Мій бізнес – моя територія щастя». Я абсолютно за те, щоб вибудовувати такі стосунки між людьми (нехай то будуть робочі й навіть ієрархічні), в яких існують любов та повага, немає приниження, «підьовки». Коли люди задоволено працюють, вони приходять на роботу, і для них це – територія щастя, де вони ефективні. Ця моделька взагалі гарно працює (сміється).

І якби ця модель у суспільстві була життєствердною та активно поширювалася знизу – із компаній, низових структур, ми дуже швидко побудували б нове суспільство. Суспільство людей, котрі просто по-доброму ставляться один до одного. Це насправді і є найважливішим.

Адже що таке любов? Це вміння відкриватися до інших людей, бачити їх, говорити з ними. Ми не мусимо вивертати кишені й бігти закривати всі діри цього суспільства – це неможливо. Але ми можемо допомогти одній людині чи двом, які будуть дуже близькі, це можуть бути навіть найближчі, що теж потребують допомоги. Не потрібно шукати якісь дуже далекі історії. Усі історії знаходяться поруч, просто треба їх побачити.

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Валерій Пузік

Дякуємо книгарні «Бук» за надане фото для обкладинки, автор: Анастасія Шинкаренко

Залишити коментар