Середа, 20 червня

На руїнах епохи

Здається, термін «радянська цивілізація» як наукова категорія був введений у широкий ужиток Кара-Мурзою в 2001 році, коли вийшло двотомне видання його книги під такою назвою. До цього термін вживався радянськими офіційними діячами – наприклад, Андроповим. Утім, тоді ж, ще у 80-ті роки, у нас в компанії був у ходу вираз «совкова псевдокультура». Хто його придумав – не ми, це так точно.

Думаю, занесені були ці слова в наше юне й незміцніле мислення з якогось роздрукування на цигарковому папері. Ці слова й дотепер означають для мене те ж саме, що і «радянська цивілізація». Але виражають специфічне ставлення до феномена, яке було в мене тоді та зберігається понині. Хочу відразу сказати, що я свідомо йду від розуміння «цивілізації» як політичного устрою, політичного насильства, політичного зла.

Насамперед, тому, що зараз, майже чверть століття після загибелі режиму, ми вже досить ясно розуміємо, що ототожнювали з радянською владою те, що лежало набагато глибше і зберігається практично в неушкодженому стані. Тому й зосереджуся на сприйнятті радянської культури.

Під культурою, утім, ми розуміємо систему розуміння та прийняття суспільством значень і символів, а не вміст Палаців культури радянського часу. І в цьому сенсі гуртка хлібного квасу за три копійки і пиріжок із горохом за чотири стоять (правильніше, лежать) поруч із серпом і молотом, газетою «Праця» або «Правда» і кольоровими репродукціями з журналу «Огонек».

Через двадцять з гаком років після загибелі Імперії примітивна, а тому струнка система символів розпалася на фрагменти, на ознаки, за якими безпомилково розпізнається «совок».

Якщо застосувати медичну термінологію, можна сказати так: за симптомами ми не бачимо хвороби.

Цю небезпечну хворобу багато хто сприймає за квітуче здоров’я.

Аргументом на користь радянської цивілізації часто є перерахування видатних діячів культури й мистецтва, що жили в колишньому СРСР. У СРСР щодо цих людей була певна «заслуга» – утримання їх у межах державних кордонів. І утримання їхніх висловлювань (набагато рідше – мислення) в ідеологічних межах того часу. Страх був основним інструментом цих процесів утримання. Трагічна фігура Шостаковича – особливо яскравий приклад цього явища. Психічні процеси митців-патріотів СРСР часто можуть бути зведені до так званої ідентифікації з агресором, або стокгольмського синдрому.

На мій погляд, творчість найвидатніших діячів мистецтва радянського періоду переважно належала до світової культури, а не до радянської. Парадокс, але творчість письменників-антирадянщиків більшою мірою належить до радянської культури, бо вироблена ними система контрсимволів безглузда у відриві від символів власне радянських.
Протилежності не сходяться. Але не можуть існувати один без одного. Так у чому не мають сенсу сьогодні для молодого покоління радянські реалії в деяких піснях Галича.

*
Ні-ні, а натрапиш на слова про «соціальні гарантії» того часу, що зараз ніби канули в небуття. Власне, з чимось схожим я стикався і в роки юності. Доводилося чути від людей старшого покоління, що при Сталіні «все було» (я б сказав – всяке бувало), регулярно знижували ціни.

Це надійне, нічого не значуще на практиці зниження цін було дорогоціннішим надбанням радянського менталітету, що начебто був зразком негентропії серед неминучої ентропії. «Був час, і ціни знижували» у Висоцького. А ось рядки мого вірша, одного із найбільш ранніх: «Все дозволено, ціни знижено, ціни знижено». Закладена тут іронія цілком була відсутня у словах моїх співрозмовників.

Підвищення (копійчане) цін на олію викликало шок. Власне, криваві події в Новочеркаську були наслідком цього шоку: робітники вийшли на вулиці не стільки через підвищення, скільки через розтоптані надії та крах звичного світу, де постійно знижуються ціни!

Але якщо саме по собі підвищення означало щось, то подумайте, як доводилося людям цю копієчку берегти й рахувати. Зав’язувати у вузли в носові хусточки. Кидати в розмальовані гіпсові скарбнички…

У моєї бабусі Раї була пенсія 12 рублів (!), в останні роки її життя підвищена до 35 рублів. Ні, вона не голодувала: тато працював, мама працювала, і сім’я з певним напруженням виживала, а потім і почала жити краще. Але уявімо собі, що була б моя бабуся самотня – які соціальні гарантії? Життя на грані голоду.

Так у місті, а в селі? Там пенсії (і паспорта, не забудемо про життя «за довідкою») уже на моїй пам’яті як молодого спеціаліста, який працював у районі, не було.

Одна жінка розповідала, що вона вперше побачила гроші, коли приїхала в місто вчитися. У селі були трудодні пустопорожні («і трудоночі не повніше», – писав поет, маючи на увазі підпільний «збір колосків» – кримінально каране діяння! Але необхідне для виживання).

Деякі голови колгоспів заплющували очі на цей принизливий «бізнес» повоєнних років. Нікого не арештовували… В інших колгоспах було інакше…

1 комментарий

Залишити коментар