Вівторок, 22 травня

Складним словом «деінституціалізація» називають реформу інтернатних закладів для дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування, яка чекає своєї реалізації в Україні з 2006 року. Насправді це не про заклади. Це про дітей та їхнє майбутнє, про яке ми зобов’язані піклуватися уже сьогодні.

«Кожні три дні до інтернатних закладів України потрапляють 250 дітей. Кожні три дні одна дитина в інтернатах помирає. 90 % випускників таких закладів не готові до самостійного життя і почуваються викинутими, виставленими за двері». Таку статистику озвучив Уповноважений президента України з прав дитини Микола Кулеба під час Всеукраїнського установчого семінару-наради «Впровадження першого етапу Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки», що проходив у Києві 28-30 листопада. Семінар був організований спільно з Фундацією всесвітньо відомої авторки книг про Гаррі Поттера Джоан Роулінг Lumos (Великобританія) та Національним офісом ДІ реформи, створеним за підтримки канадського проекту EDGE. Головна мета організаторів – поділитися досвідом, як реформувати заклади, щоб всі діти незалежно від стану здоров’я, рівня розвитку та соціального становища мали можливість жити з батьками. Для цього потрібно вчасно реагувати на дитячу біду та надавати сім’ям із дітьми таку підтримку, аби батьки не віддавали дітей на утримання та виховання в інтернатні заклади. А щоб цього досягти, необхідно змінити колишню радянську культуру і традиції «державної опіки» над дітьми в інтернатах на підтримку сімей із дітьми за рахунок розвитку послуг та забезпечення їхньої доступності незалежно від місця проживання та стану самої дитини.

Сьогодні в 751 інтернатному закладі знаходяться 104 тис. дітей – 1,5 % всього дитячого населення України. Найжахливіше те, що 90 % з них мають батьків, не позбавлених батьківських прав. 23 % навчаються і проживають в інтернатах лише тому, що їхні сім’ї перебувають у складних життєвих обставинах. Серед причин: бідність батьків, ухиляння ними від виконання батьківських обов’язків, безробіття, відсутність розвиненої мережі загальноосвітніх шкіл у сільській місцевості або проблеми з підвезенням учнів до школи, алко- і наркозалежність батьків тощо.

Однак, попередити хворобу завжди простіше, ніж лікувати. Якщо вчасно виявити проблему, оперативно вибудувати стратегію рішення і діяти, то в більшості випадків соціальне сирітство можна відвернути, зберігши біологічну сім’ю. А сім’я для дитини завжди краще, ніж будь-який, навіть дуже хороший, заклад. До того ж профілактика соціального сирітства у 8 разів дешевша утримання інтернатів і сиріт, на які у 2016 році держава витратила 7 млрд грн, а благодійники – 250 млн грн. При цьому безпосередньо на дітей із державних грошей пішло лише 15 % (27 грн на день на дитину: 1 грн – ліки, 3 грн – одяг, 23 грн – їжа), а 85 % – на персонал і утримання приміщень.

Чому інтернати – це зло?

Про це дуже емоційно розповіла 27-річна Ліна Дешвар – колишня випускниця інтернату в Луганській області, в якому прожила 8 років: «Наближаються Різдво і новорічні свята – час, коли благодійники тоннами возять в інтернати цукерки й подарунки. Коли я була ще маленькою, то єдина на весь інтернат мала інвалідність. І на свята мене завжди садили за спинами співробітників. Я ніколи не бачила ані ялинки, ані Діда Мороза. Пам’ятаю, коли привозили подарунки і ми заходили з ними в групу, вихователька завжди казала: «Покладіть подарунки і йдіть помийте руки». Ми так і робили. А коли поверталися, подарунків уже не було, і більше ми їх не бачили…

…Уже в іншому інтернаті вихователька якось побила мене шваброю. Мені вже 27 років, а я досі це пам’ятаю і не можу взяти до рук швабру…

…У мене є подруга, яка була однією з найкращих учениць в класі. Але через інвалідність 1-ї групи її відправили до психоневрологічного інтернату, де вона живе і досі. Їй вже 29 років, і на її житті повністю поставили хрест, навіть не давши змоги отримати повноцінну освіту. Тож я і мої друзі мріємо, щоб інтернатів, які калічать долі дітей, не було, і як представники Національної дитячої ради хочемо активно долучатися до реформи інтернатної системи. Кожна дитина має право на щасливе дитинство, на сім’ю. Навіть якщо має інвалідність.

У мене був хороший інтернат, але коли я з нього вийшла, то була повністю асоціалізована. Ми жили у «закритій коробці». Щоб 17-річній людині вийти в магазин, який знаходиться через дорогу, потрібно було написати заяву й підписати її у чергового вихователя та лікаря. А вже потім тільки за руку з вихователем можна вийти в сусідній магазин. А в 19 років нас випихають із закладу, і ми не знаємо елементарного – як переходити дорогу і як розраховуватися в магазині. Тоді відчуваєш, що життя закінчилося. Подумайте про таких, як я, про те, що з нами роблять в інтернаті, і хто нас чекає за його стінами, які шанси у нас є».

Щороку понад 12 тис. дітей випускаються з інтернатних закладів після закінчення школи й поповнюють «армію» безхатченків, безробітних, дезадаптованих громадян, які потрапляють під вплив кримінального середовища і як наслідок – до місць позбавлення волі. Випускники інтернатів у переважній більшості, як і їхні сім’ї, стають клієнтами соціальних служб і потребують подальшої опіки, утримання з боку держави. Для своїх дітей вони часто обирають такий самий шлях – віддають до інтернатів.

Так, згідно з минулорічним дослідженням організації «Надія і житло для дітей», 20-30 % дітей в інтернатах мають батьків, які в минулому теж були вихованцями інтернатів. 20 % випускників інтернатів мають судимість; 14 % займаються проституцією; 10 % протягом двох років після випуску закінчують життя самогубством. І лише 10 % нормально адаптуються у суспільстві. Таким є справжній соціально-економічний ефект від мільярдних вкладень платників податків у систему, що змушує дітей страждати.

Мрії третього старту

31 жовтня в Житомирі представники фонду Lumos підписали Меморандум про співробітництво з Уповноваженим президента з прав дітей Миколою Кулебою та Житомирською облдержадміністрацією. Інтернатам Житомирщини фонд надасть технічну, експертну та методичну допомогу в реалізації пілотного проекту для сприяння припинення потрапляння дітей в інституції, тобто будуть реалізовані проекти, направлені на підтримку кризових сімей, аби зменшити кількість відмов від дитини і заходи з повернення дітей у сім’ю.

Пілотні проекти щодо деінституціалізації передбачені також і в рамках проекту модернізації соціальних послуг, на який Україна отримала позику в 300 млн євро від Всесвітнього банку. На сьогодні вони вже розпочалися в Києві та в Київській області. На черзі ще кілька областей, поки що публічно не об’явлених.

Згідно з прийнятою державою Національною стратегією реформування інтернатних закладів на 2017-2026 роки, результатами зусиль міністерств, місцевої влади, громадських організацій та Національного офісу ДІ-реформи мають стати:

  1. З 2018 року кількість дітей, охоплених інклюзивним навчанням, постійно зростатиме. Щорічно – на 30 % загальної кількості дітей з особливими освітніми потребами;
  2. З 2018-го все більша кількість сиріт (а також дітей, позбавлених батьківського піклування та осіб з їх числа) матимуть житло. Їхня кількість має зрости на 20 % від кількості таких осіб, які перебувають на квартирному обліку;
  3. З 2018-го щорічно зменшуватиметься кількість дітей, які виховуються в закладах інституційного догляду та виховання дітей. Зменшення має бути на 10 % кількості таких дітей станом на 1 січня 2018 року;
  4. З 2019 року щорічно зменшуватиметься кількість закладів інституційного догляду та виховання дітей (крім спеціальних шкіл-інтернатів і навчально-реабілітаційних центрів) на 10 %;
  5. З 2020 року дітей до трьох років не будуть влаштовувати до закладів інституційного догляду та виховання дітей;
  6. До 2026 року всі типи закладів інституційного догляду та виховання дітей, в яких проживає понад 15 вихованців, перестануть діяти;
  7. До 2026 року кількість дітей, які виховуються в системі альтернативного догляду, становитиме 0,5 % загальної кількості дитячого населення (нині – 1,5 %);
  8. З 2026 року неурядові організації надаватимуть не менше 50 % соціальних послуг дітям і сім’ям із дітьми на замовлення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
  9. Випускники інтернатів, вихованці прийомних сімей, ДБСТ і сімей піклувальників будуть охоплені послугами соціального супроводу задля їхньої інтеграції у суспільство та підготовки до самостійного життя;
  10. У кожній громаді буде доступ до послуг дітям і сім’ям із дітьми, відповідно до їхніх потреб.

Чудові наміри, але чи вистачить на все це потенціалу, а головне, бажання на всіх рівнях? І чи не залишаться добрі наміри лише паперовими гаслами? Адже, починаючи з 2006 року, це вже третій старт реформи деінституціалізації. І хоча за минулі 10 років з тим, що інтернати – це зло, погодилося чимало опонентів, противників реформування цієї системи й досі достатньо. І не завжди найсерйознішими з них є директори і співробітники закладів, які бояться втратити свої робочі місця, особливо якщо інтернат розміщений у невеликому місті й, по суті, є містоутворювальним підприємством.

«Коли ми говоримо про розвиток дитини, то всі розуміємо, що є три головних кола учасників цього процесу, – зауважує заступник міністра соціальної політики Олександра Чуркіна. – Перше – це родина. Саме вона має доглядати дитину. Друге – громада, де мешкає родина зі своєю дитиною. Саме громада є першою ланкою, яка може допомогти родині, що опинилася в складних життєвих обставинах. І третя – це держава. Якщо щось трапляється з родиною і дитина набуває статусу дитини-сироти, вона потрапляє в заклад, який є загрозою повноцінному розвитку дитини. На 1 жовтня цього року ми маємо більше 70 тис. дітей-сиріт або позбавлених батьківського піклування. У регіонах цифри різні, але немає жодного, який не віддає дітей до інтернату.

Сьогодні відбувається децентралізація. Ми створюємо громади. І повноваження щодо захисту таких дітей передаємо їм. На жаль, від голів ОТГ нерідко можна почути, що їм краще віддати дитину до інтернату і в такий спосіб позбутися головного болю.

Звичайно, в цьому є провина держави, яка фінансує ці інтернати – спадщину, яка залишилася з радянського союзу. Історично в розумінні багатьох поколінь інтернати – це норма».

Що потрібно, аби реформа сталася?

«Якими є складники деінституціалізації? – акцентує директор громадської організації «Партнерство “Кожній дитині”» Василина Дибайло. – По-перше, це цінності та розуміння того, що є сприятливим для дитини та її повноцінного розвитку. По-друге – попередження інституціалізації дітей, передусім дітей раннього віку, для яких особливо важлива емоційна прив’язаність і підтримка щоденного розвитку. По-третє, закриття або зміна профілю наявних інтернатних закладів і розвиток їм на заміну соціальних послуг, яких потребують громади. По-четверте, система моніторингу, яка дозволятиме розуміти становище дітей та їхні потреби. І нарешті, навчання спеціалістів, без якого неможливо досягти змін».

На жаль, вважають експерти, суть реформи поки що не всі розуміють однаково. «Відомча розрізненість ще зберігається у баченні і планах на всіх рівнях, – відзначає директор представництва благодійної організації «Надія і житло для дітей» Галина Постолюк. – Кожна сфера реформує свої заклади. На перший план часто виходить питання, на що перетворити приміщення закладів. Варіанти рішень пропонуються без аналізу індивідуальної ситуації кожної дитини. А топ-керівники виголошують суперечливі меседжі поряд із правильними та прогресивними, як, наприклад, заступник міністра освіти Павло Хобзей: “Спеціальні школи-інтернати мають залишитись як альтернатива і вибір для батьків”, “Підтримуємо деінституціалізацію… у розумних межах” і “Треба подумати, як укрупнити інтернати”».

Аби процес деінституціалізації перейшов у активну фазу, вважає національний програмний директор «СОС Дитячі містечка Україна» Дар’я Касьянова, потрібно: «1) прийти до єдиного розуміння усіх процесів деінституціалізації на регіональному рівні й на місцях як серед громадських організацій, так і серед органів влади; 2) взяти на себе відповідальність за реформу та супроводжувати її; 3) кожному з нас любити та піклуватися про своїх дітей і не бути байдужим до того, що відбувається навколо. Викликати соціального працівника або поліцію – ваш особистий крок до врятування якоїсь дитини, сім’ї. І добре, якщо ніколи не знадобиться того робити. Байдужість до проблем – одна із причин існування українських інтернатних закладів».

Текст: Ганна Дрозд

Залишити коментар