Четвер, 24 травня

Двоє і одна

Напівпорожній автобус. Зовні – дощ і сутінки. Тільки-но зібрався ввімкнути музику, як тут така з’ява – він і вона. Ні, Він і Вона! Вона розтрушує по плечах важкі брили волосся. Він нервово поправляє холоші вузеньких джинсів – там щось розмоталося, а треба, щоб було підкочене, щоб білу шкарпетку було видно. Cтоять якраз попереду, мені на обличчя бризкає з її волосся. Не сідають.

– Шо ти сушаєш? – тицяє Він пальцем у її рожеві з золотом навушники.

– Тут разне. Просто хароша і добра музика, романтична, – одказує Вона. На Ній така силувана й напружена посмішка, що я зразу розумію – щойно познайомилися. Обом по двадцять або трошки з гаком. Щойно розвіртуалилися десь у центрі, а тепер їдуть у затишок, на чай і поцілунки.

– А ти шо любиш слухати? – з підкресленою цікавістю питає Вона.

– Я потяжелєє шось, порітмічнєє. Індастріал. Аггротех, – зі значенням відповідає він і хмурить брови.

– Це щось як Армін ван Б’юрен, да?! Я теж люблю його, у нього такі довгі композиції, по цілій годині! – підхоплює вона радісно.

Він якось невизначено хмикає, збирається вже презирливо скривитися, але вчасно похоплюється – перша ж-бо зустріч! – і вдягає посміх, щоправда, дещо зверхній, покровительський. Вона щойно подавалася всім тілом йому назустріч, а тепер ніби стала на місце, і брови в неї опали. Я їм не заздрю. Намацування спільних інтересів – то справжнє пекло. Скільки ривків треба зробити. Скільки разів спалахнути надією і знову розчаруватися, закусити губу й пробувати знову, при цьому тримаючи напохваті всі свої парадні чари, призначені для першого побачення.

– А що ти читаєш? Що ти читав? – не полишає надії Вона.

Я кидаю на нього погляд. Зараз скаже – Пєлєвіна.

– Пєлєвіна. Віктора Пєлєвіна, – відказує Він без жодної ваги, як про квиток, аби він випав із її рук, підніми, мовляв.

Здається, Їй ім’я Пєлєвіна нічого не каже. Вона мучиться, рве холодними пальцями квиток, який мав би впасти.

– А ти? – питає Він цілком байдуже. Йому геть нецікаво, що вона читає.

Муракамі, Бредбері, Коельо, – перебираю імена, дивлячись на її бірюзову шапочку.

– Ошо! – з готовністю відповідає Вона.

– Шо-шо? – перепитує Він і підморгує. Жартує. Регочуть обоє. Автобус, як на замовлення, підкидається, – і Вона падає в Його обійми.

Жінка десь мого віку ззаду монотонно говорить по телефону. Дуже тихо, але я все чую:

– От давай тільки не це. Не нада. Хвате вже цих сіткомів. Давай подивимось щось серйозне, глибоке. Я сир купила. Камамбер. Ка-мам-бер. Да. Вино є. Вино є, кажу. В антресоль поставила. Ну не Бергмана, не Бергмана, ну хоч не ці тупі серіали. Я теж стомилася. Я теж працюю. Чого це драма – не відпочинок? Це ж кіно, а не життя. От колись ми дивились Муратову, пам’ятаєш? Давно. На жаль, давно. Ладно, через 20 хвилин буду.

Жінка ззаду притуляється щокою до скла й заплющує очі. Певно, згадує, як зайшла в автобус під руку з веселим і святковим, щоб запросити його до себе додому, на чай, поцілунки й кіно. Тоді, ще, певно, на DVD. Їй сумно.

Двоє попереду, здається, остаточно порозумілися. Уже покинули намацувати спільні інтереси, тепер просто стоять і навіть не обнімаються, а так, тримаються очима й руками так міцно, що на це хочеться дивитися й не відводити очей.

Ззаду дзвенить телефон, жінка збиває дзвінок і ховає телефон у кишеню. Автобус зупиняється. Він і Вона, тримаючись за руки, виходять у густе й темне. Він – у проймі дверей – нахиляється їй над вухо, двері зачиняються, але я все одно знаю, що Він Їй зараз скаже.

4 комментария

  1. Людмила Марченко on

    Затишна кав’ярня, підвечір’я… потроху зала наповнюється звуками, поглядами, голосами, уривчастими фразами… мій столик у куточку, кава, цигарка, книга, блокнот з чистими сторінками, в яких так і не з’являться рядки рівнесеньких літер.
    Мені ще замало літ (і зим), я ще не знаю життя. Я тихо спостерігаю цих людей, карбую їх у пам’яті і боюсь викласти свої почуття у рівнесенькі рядки до цього клятого блокноту.
    В мені ще досі живий той, з юності моєї, Спостерігач. І я все ще не наважуюсь зробити стоп кадр чужого життя, занести його до свого клятого блокноту. Хоча, маючи такі суперові ґаджети, здається, це зробити набагато легше…
    Дякую Вашому Спостерігачу за такі живі й щемливі замальовки чужого життя, яке вмить стає тобі небайдужим. Дякую!

Залишити коментар