Понеділок, 23 квітня

Макс Кідрук – один із тих письменників, котрим вдалося знайти свою нішу в сучасній українській літературі, впевнено зайнявши її та сформувавши особисті правила літературної гри. Інженер за освітою, який став мандрівником та популярним письменником, нині є автором восьми художніх книг та пяти тревелогів. Opinion з’ясував, ким є Макс Кідрук поза письмом, з яким типовим образом українців письменник зустрічався під час своїх мандрівок, чи слід читачам очікувати книгу про війну на сході нашої країни та в чому програє сучасний український книжковий ринок.

Письменництво – твоя єдина професія. Тепер ти навіть не займаєшся колумністикою. Скажи, коли щоденно пишеш, створюєш окремі художні світи, продумуєш їх та описуєш, як потім сприймається реальність? Не виникає дисонансу зі справжнім життям, котре не завжди піддається такому контролю, як авторський світ?

Фактично у запитанні була половина відповіді. Так, дисонанс виникає. Але, скажімо так, це до певної міри незначний побічний ефект моєї роботи. Більше того, я вважаю, якщо ти справді хочеш зробити якісним текст, то мусиш якомога глибше зануритися в історію. То є нормально, якщо ти потім з тієї історії не випадаєш, не відлипаєш від неї. Навіть якщо це є якоюсь такою формою божевілля, то це абсолютно необхідна частина професії.

Якось ти розповідав про свій типовий робочий день. Підйом о 9-тій, сніданок, письменництво, редагування, знову письменництво тощо. Думаю, не помилюсь, якщо скажу, що ти власноруч створив власну зону комфорту? Як часто виходиш із неї? Наскільки комфортно Максу Кідруку без письма?

Ось зараз я поза зоною комфорту, бо власне весь цей тур – це такий собі божевільний марафон, однозначно не в зоні комфорту. Тому що те, що ти бачив тут, – це шикарна презентація в плані реакції людей. Так само було в Миколаєві, Херсоні, Києві, Львові тощо. Але в цьому турі ми зачіпаємо чимало маленьких містечок, куди приїжджаємо вперше. Містечок, де про мене ніхто взагалі нічого не чув. І ось там про якусь навіть умовну зону комфорту не йдеться. Там зовсім все інше. Весь цей тур є моїм відривом від зони комфорту.

Стосовно того, яким я є поза письмом, – мені складно уявити. Тому що, знаєш, я в цьому сенсі дуже щаслива людина. Мені вдалося зробити те єдине, що я по-справжньому люблю, те єдине, що в мене по-справжньому виходить, справою свого життя. Тобто моя професія – це автор. Та поза тим я і сам люблю літературу, я і сам багато читаю. Мій робочий день: я пишу, шукаю інформацію, а потім відпочиваю, знову беручи книгу до рук. Тому мені дуже складно уявити себе поза книжками взагалі.

Ти багато мандруєш, принаймні раніше вдавалося робити це досить часто. Помічав якісь типові образи, стереотипи про Україну та українців за кордоном?

Ні, не помічав, тому що про нас мало знають взагалі. Можна звести, звульгаризувати цей стереотип і стиснути його до спортсменів, до досягнень Андрія Шевченка, братів Кличків, та навіть це не всюди знають. Тому немає якогось такого збірного образу. Іноді натрапляєш посеред Еквадору на чувака, який мандрував Європою та був у Києві. А іноді навіть у більш розвинутій Мексиці натрапляєш на людей, які просто не відстрелюють, де ця Україна. Є люди, котрі не знають, що Україна стала незалежною, але уявляють, де це. А є такі, котрі взагалі не розуміють, що це таке і як ця країна правильно називається. На превеликий жаль, мені здається, що зараз цей стереотип сформувався впродовж останніх трьох років, я думаю, ти розумієш, про що я кажу. Тобто це стереотип країни, в якій точиться війна. І це не те, з чим хотілося б асоціювати Україну у світі.

Декілька років тому Макс Кідрук міг стати нардепом. Знаю, ти не дуже любиш цю тему. Але якби ти став політиком тепер, що було б головним у твоїй програмі дій? Чи змінилася б вона від того, що ти планував роботи тоді, у 2012-му?

Що змінилося б, сказати складно, бо то був збіса непростий досвід. Але основною метою моєї діяльності, напевно, була б освіта. Бо всі ці наші проблеми, усі ці обрані депутати, які не мають жодного морального права, жодної підстави бути кимось, хто приймає рішення, від кого залежить доля інших людей, – це все починається з низької освіченості. Звідти вже випливає те, що люди легко ведуться на пропаганду, ті ж самі фейкові новини, людьми стає легко маніпулювати. Я абсолютно не прихильник радикальних революційних змін. Я вірю в те, що найважливіше, найперше – потрібно дати можливість людям отримувати якісні знання. Зробити так, аби в людях виховували не побожність, а раціоналістичне, критичне мислення, скептичне ставлення до всього: до інформації, до реальності, до політиків, до політики як такої. І щойно в суспільстві набереться критична маса ось таких адекватних людей, котрі раціонально мислять, я думаю, далі система налагодить сама себе.

Макс у Танзанії – бачу, а Макс в АТО – картинка не вимальовується. Чому тебе немає серед письменників, котрі регулярно їздять із виступами в зону АТО чи до прифронтової території?

Насправді це дуже хороше запитання. І насправді ставлять його часто. Мені завжди складно відповісти, бо відповідь буде не зовсім толерантною. Я з цим питанням стикаюся, знаєш, відколи? Відколи ми виклали першу карту туру. З’явився тур, анонс міст, потім була карта. І ще коли був перелік міст, цього не було так видно. А коли з’явилась карта, відразу, миттєво було видно перекіс на західні регіони країни. І я вже втомлююся пояснювати, що причина не в Кідруку. Це робота моєї менеджерки, Елли Яцути, цей божевільний марафон, ці сто міст «НОІМ» – це її ідея. Вона її запропонувала, ми обговорили й зараз втілюємо її.

І очевидно, що були певні міста, куди ми приїжджали щороку: Одеса, Миколаїв, Херсон тощо. Інші міста, де ми ніколи не були, – ми мали їх десь взяти. Отже, коли ми їх набирали, вирішили, що за рахунок прибутку з цих міст, котрі вже розкачені, ми готові взяти на себе бензин, проживання, харчування, але ми не можемо взяти на себе організацію на місцях. Ми можемо постити афіші, кидати матеріали, але обов’язково мають бути люди, котрі щось забезпечать на місці. І ми вирішили, що це можливо через бібліотеки. Ми шукали активні в мережах бібліотеки, які є чимось на кшталт таких собі зародкових хабів. І ми телефонували їм і пропонували, що ми приїдемо в села, допоможіть зібрати людей, котрим це буде цікаво. Так от, що далі на схід, то більше ми чули відповідей «Чому ми маємо допомагати?», «Чому ми маємо щось робити?»

Зараз з’явився організатор, який готовий влаштувати чотири міста в прифронтовій зоні. Якщо це буде, я однозначно туди поїду. Повторюю ще раз: причина не в мені. Як тільки ми знайдемо там місцевого організатора, я буду виступати там. Без гонорарів, без квитків, без нічого. Але слід розуміти, що я не можу просто приїхати в той самий Сєвєродонецьк, дістати книжки… і що? Тобто цей факт не залежить від нас. І всюди, де нас готові прийняти, приймають по-різному. Є гарно організовані виступи, є цілковито провальні, яким, наприклад, був виступ у Чорноморську. Але до всіх, хто висловив згоду нас прийняти, ми всюди приїжджаємо.

У тебе не виникало відчуття того, що читачі очікують від тебе звернення до теми війни? Очікують побачити це все крізь призму саме твоєї творчості, особливо після «Небратніх»?

Це суб’єктивно, можливо, але я такого відчуття ще не маю. Можливо, воно є, та треба запитати про це в читачів. Але однозначно я сам не торкатимусь теми війни. Як ти розумієш, я дуже ретельно підходжу до того, про що пишу, і це стосується всіх романів. Я консультуюсь: у «Не озирайся і мовчи» у мене була вчителька однієї з гімназій, з якою я зустрічався сім разів. Зараз я пишу «Де немає Бога». Для цього читаю Біблію, читаю книгу про еволюційне походження моралі. Тобто навіть у такому романі, далекому від техно, від трилеру, я все одно підводжу наукове підґрунтя. Я не маю достатньо досвіду про війну. Це робота не моя, це робота Валерія Пузіка, робота Артема Чеха, робота тих людей, котрі там були. І писати просто тому, що я професійний автор? Ні, це неправильно. Крім того, мене якось, знаєш, насторожує сама ідея писати книгу з якоюсь претензією на щось, про війну, яка ще не закінчилась. Я не кажу про те, що має бути, як у Курта Воннеґута в «Бойні номер п’ять», коли минуло 25 років після бомбардування в Дрездені, ні. Як на мене, це задовго. Але я кажу, наприклад, про Ремарка. Врешті-решт війна має закінчитися, і тоді можна буде робити щось на її основі. Окрім якоїсь історії, має бути щось таке, що ти зможеш проаналізувати, підбити якісь підсумки. Але це винятково моя думка, я в жодному разі не претендую на якусь об’єктивність чи якусь останню інстанцію в цьому питанні.

І хоча війна ще не закінчилась, нині в сучасній українській літературі помітно збільшилась кількість творів про війну. Як думаєш, це радше закономірність, за якою мистецтво не здатне мовчати, неминуча потреба книжкового ринку чи щось інше?

Важливо розуміти, що після Майдану та після початку війни між Україною та Росією ці теми просто не можна ігнорувати. Я написав «Зазирни у мої сни», і ця книга, безперечно, не про Євромайдан, навіть близько не про нього. Але так чи інакше цієї історії я там торкаюсь, бо це частина об‘єктивної реальності. Це однаково, що писати книгу про Америку після 63-го року і не згадувати про вбивство Кеннеді. Яка тональність, наскільки глибоко це згадується – це вже інше питання. Але не згадувати цього не можна. Тому це дуже добре, що про це пишуть, бо лише через масу книг зрештою щось проб’ється. На етапі, коли війна ще триває, мені особливо імпонує саме публіцистика та есеїстика: те, що робили Валерій Пузік та Артем Чех. Ось така репортажна література без претензій на будь-що для мене більш важлива. І, повторюсь, я вважаю, що це важливо – писати про це.

Як змінилася твоя аудиторія та твої шляхи промоції власних книг? Не стало складніше конкурувати за читацький вибір та нову аудиторію, не торкаючись теми війни? Наприклад, зараз, коли водночас із «НОІМ» тривають презентації нового роману Жадана «Інтернат», про який говорять по всій країні та поза її межами. Чи немає «перетягування ковдри»?

Знаєш, можливо, у твоїх словах є сенс. Я підкреслюю, можливо. Але була б гірша ситуація, якби і Жадан, і Кідрук написали книгу про війну. І ось тоді це вже було б «перетягуванням ковдри». Я написав «Небратніх», це був дуже складний досвід, і ця книга стала дуже успішною в Польщі й тут. Я не хотів її писати. Я хотів би жити в умовно ідеальній країні, де все влаштовано, як наприклад, у Швеції. І писати лише свої художні історії, вкладати в них певну глибину, певний глобальний сенс. Але я українець, я живу в Україні, в такій, якою вона є зараз. І коли мені випала нагода до певної міри стати рупором контрпропаганди на Заході проти російської пропаганди, я як автор та громадянин України не міг відмовитися. І тому написав «Небратніх». Але як автору дуже складно писати не те, що ти хочеш, а те, що мусиш. Я уникаю теми війни не лише з тієї причини, що не маю достатньо воєнного досвіду. Є люди, котрі напишуть про це краще за мене. І тому я ліпше напишу про щось іще. Наприклад, як у «Де немає Бога», про раціоналістичність мислення. Бо, розумієш, Україна зараз – це не лише війна, і ми не виграємо її, не переможемо на військовому полі. Ми можемо виграти лише тоді, коли станемо чимось на кшталт Південної Кореї проти Північної Кореї. І, думаю, я міг би вкласти у свою наступну книгу щось таке, що допоможе Україні на цьому шляху. Не на воєнному, не на стримуванні ворога, якого ми не зможемо перемогти в жодному разі у військовому сенсі. А на шляху формування суспільства, яке перемогло Росію лише за рахунок того, що було взірцем для людей, які опинилися по той бік телевізорів.

Ввезення російських книг від початку агресії практично зійшло нанівець. Чи відчув це в просуванні власних текстів? Українська книга стає популярною, модною?

Якщо чесно, мені складно сказати, тому що в мене велика команда: є Елла, у неї є підлеглі, є Андрій, є близько 70 волонтерів по всій країні, і ми працюємо щороку. І, відповідно, мені важко розділити, чи цей приріст, який я маю щороку, є підсумком роботи мене та моєї команди, чи це щось, що спричинено зовнішнім чинником. Приріст є, і приріст хороший, але він був у мене завжди. Я скажу лише єдине: ця заборона, яка, безперечно, має сенс у, скажімо, промислових масштабах, вона також стосується й окремих книг. Я, можливо, скажу річ, яка тобі не сподобається і не сподобається багатьом, але я проти. Я дуже багато читаю і багато замовляю книг із Росії. З тієї простої причини, що у нас їх немає. І ти скажеш, що, можливо, вони зараз з’являться, але одразу відповім, це науково-популярні книги. Якщо в нас за попередні три роки вистачить пальців на двох руках, аби перерахувати якісні науково-популярні видання у перекладі українською, то в Росії ми говоримо про сотні найменувань щороку. І для мене як для людини, котра розширює свій кругозір у такий спосіб, банально не вистачає кисню цих книжок тут. Моя сестра привозить мені книги, і на сьогодні є обмеження: десять книг в одні руки. Я зовсім не проти заборони ввезення книг. Але, очевидно, що моя сестра не везе екстремістську літературу. І для цього треба бути взагалі відбитим, аби не відрізнити книгу екстремістську від книги про квантову фізику. Я би більше схилявся до того, що ми маємо забороняти не книгу як таку, а певний тренд, який окремі книги несуть. Але це не є так критично, ми це переживемо, і, власне,  моя менеджерка заснувала видавництво «Синя папка», яке зокрема видаватиме і науково-популярну літературу. Я не маю до нього стосунку, але я раджу, які книги вибрати, з яких потрібно почати, які я сам хотів би бачити на українському ринку. Щодо авторів художньої літератури – у нас все гаразд. У нас багато найменувань, котрі виходять швидше, ніж у Росії, і це не лише Кінг. І це дуже добре. Але щодо наук-попу, старий, ми відстаємо щонайменше на десятиліття. Якщо в нас навіть видаються топ-бестселери раз на три роки, то в Росії є три рівні книг: зовсім для «чайників», звичайна науково-популярна література і все ще науково-популярна, але поглиблена. Скажімо, у мене є книга, яка називається «Квантовая случайность». Це для тих, хто вже розуміє квантову теорію, але хоче трохи глибше дізнатися про різні фішки з цієї теорії. І я не знаю, скільки має років пройти тут, в Україні, щоб ми дійшли до такого рівня, щоб люди, такі як я, втамовували свій голод.

Розмовляв Дмитро Журавель

Фото: Валерій Пузік

1 комментарий

  1. Розмова цікава, але якщо скористатись пошуком на сторінці то «я» у відповідях Максима зустрічається понад 50 разів. Нічого особистого.

Залишити коментар