Субота, 21 липня

У 2010 році напередодні річниці Голодомору 1932-1933 років депутатка Луганської міської ради, комуністка Наталя Максимець написала у своєму блозі: «Пока некоторые больные на голову голодоморцы будут свечки в окнах жечь и голодать в знак уважения к умершим, мы собираемся нашей старой дружной компанией и устраиваем пиршество… Будем вкусно есть, шутить и даже танцевать». На цей допис депутатки відреагувала величезна кількість ЗМІ, уже за кілька днів він зник із доступу, однак авторка, здається, не була покарана. А вже в березні 2014 року в Луганську палили книги про Голодомор, вигукуючи: «Не было никакого Голодомора!» Що сталося далі – знають усі. Схоже, цивілізація таки не прощає невіри, непам’яті й невігластва. За кожен крок назад вона повертає нас у хаос. У хтонічний, дрімучий і первісний морок, із якого все колись почалося…

Як усе організували

Усе почалося не в 30-ті, а на 10 років раніше. Уже тоді радянська влада вдалася до практики відкритого грабунку селян із застосуванням війська. Першими організаторами були Володимир Ленін та Лев Троцький. Той Троцький, який їздив голодними й холодними містами, щойно «завойованими червоною Армією», на персональному поїзді – з бібліотекою, лазнею й особистим кухарем, який щодня складав меню…

У 1930-му Йосип Сталін видав розпорядження про колективізацію.

Згадує Тетяна Гладка, Харківщина: «Сім’ї тих, що не хотіли записуватися до колгоспів на Куп’янщині, звозили до безлюдної місцевості, яку прозвали Дурні Яри. Мамин брат не хотів у колхоз. … А як нічим йому стало одкуповуваться, то забрали у тюрму. А жінка осталась з п’ятьма дітьми. … Підігнали сани. … повкидали голих дітей у сундук трьох – це маленькі. … Ото полотняна сорочка на них надіта, і все. А більшеньких – Петра і Оксану – вона взяла з собою. Повсідали на сани на голі на доски і повезли їх на Дурні Яри. Привезли і взяли сундук той зняли й поставили з тими дітьми. І вона ж осталася. … Давай з дітьми більшими іти по селах. Аж дойшла там, під Харковом комуна була, птицехвабрика була. … А ті малі діти хтозна де. Чи померли, чи звері розтягли».

Спершу норми здачі хліба державі складали приблизно третину врожаю, а потім почали зростати різко й неконтрольовано – у колгоспів забирали мало не весь урожай. Селяни почали масово втікати в міста.

Згадує Євдокія Потерайко, Херсонщина: «Ми з сім’єю жили в Херсоні. Добре пам’ятаю довжелезні черги за хлібом біля магазинів. Давали по 200 г чорного невипеченого хліба з ошурками. Черги займали з ночі, брали дітей на руки. У дітей були великі, надуті животи. Бачила мертвих дітей і опухлих матерів. Наша сім’я жила на околиці, недалеко від міського звалища. Вночі на звалище машини привозили і викидали печиво, халву, цукерки, з діжок – оселедець. Викидали хліб. Все це обливали карбофосом, бензином і підпалювали або пересипали піском. Ми були голодні, разом із мамою бігали на звалище і хапали, що потрапить. А нас били палицями, лозою. Херсон – портове місто, і ми бачили, як вантажили зерно на Туреччину. Були випадки, коли шторм розбивав баржі об берег, а зерно вітер і хвилі прибивали до берега. Його обливали бензином і палили».

З урбанізацією боролися просто – у грудні 1932 року запровадили внутрішні паспорти, цим самим провівши демаркаційну лінію. Зерно – посівне зерно теж – протягом літа з України вивезли.

А вже 7 серпня 1932 року з’явилася постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згодом вона отримала назву «Закон про п’ять колосків», під якою і увійшла в історію. Загалом за цим законом було відкрито близько 20 000 карних справ. 83 % засуджених – колгоспники та селяни-одноосібники, лише 15 % – так звані куркулі. Уже 14 вересня 1932 року Нарком’юст УРСР констатував про 250 смертних вироків.

Згадує Микола Хмельник, Дніпровщина: «За то, шо чоловік вкраде як то називалось “п’ять колосків», то його садять до тюрми на 15 років або засилають на Сибір. На полі стояли солдати або прості запроданці та дивилися, щоб хто не взяв якого колоска пшениці з поля. А як хто взяв, то бив чоловіка, а потім здавав його партійним. Це були прості люди, які йшли за партію, або воєнні хлопці, які служили, щоб не вмерти».

Згадує Ганна Рибалка, Житомирщина: «Наприклад, картопля уже де оставалася, вона ж була мерзла, і ці буряки теж мерзлі. І люди ходили їх збирать, і навіть оцього мерзлого не дозволяли».

1 листопада виконання річного плану хлібозаготівель визнали незадовільним. 3 листопада надійшла директива сформувати списки «саботажників». 6 листопада ЦК КП(б) надіслав до обкомів партії телеграму про товарну блокаду районів, які не виконали плану. І нарешті 22 листопада ухвалили план спецоперації щодо виявлення «контрреволюційних центрів, які організовують саботаж і зрив хлібозаготівель».

Але до повного краху призвели навіть не ці, видані один за одним, документи. Остаточно пастка зачинилася після прийняття так званих «компенсаційних постанов», що означали: якщо селянин не має хліба, у нього можна забрати м’ясо, сало, городину. Так каральна машина залишила українське село практично без продовольства.

Згадує Микола Хмельник, Дніпровщина: «У найманців були такі гострі шпиці, якими вони проколювали землю, щоб знайти щось. Так обходили все подвір’я зі шпицями. Деколи зривали підлогу. Обшукували чердаки. Хто згодився з колгоспом, той не був голоден. Але потім, у кінці 33-го року, навіть тим, хто туда пішов, не помагали. Голова колгоспу і його близькі хорошо жили, а інші бідували».

Згадує Оксана Жигадно, Київщина: «Біля річки була бойня, де худобу різали. А щоб люди не брали відходи, поливали карболкою. Пішла моя мама, назбирала там вуха, ратиці. Принесла додому, пошкребла і зварила. … Поїли – і мама померла, а я, мабуть, з’їла небагато, бо осталась жива, а були галюцинації, бо мені здавалось, що кругом мене лазять гадюки і жаби. Я була мала і не розуміла, що мама вмирає, стала тікать від гадюк і кричать, і на порозі впала, знепритомніла…»

Повільна смерть від голоду вбивала в людях моральні якості, поступово перетворюючи їх на звірів. Зареєстровані поодинокі випадки трупоїдства й навіть канібалізму. Батьки боялися відпускати дітей на вулицю: «Не виходь, бо з’їдять».

Згадує Галина Ткаченко, Дніпровщина: «Нашу сім’ю скотомогильник також рятував. Коли поздихає який кінь в колгоспі з голоду, батько примітять, коли відвезуть, а вночі до ями з братами підкрадуться, відрубають стегно з кінського трупа і несуть додому. Мама потім днів 2-3 вимочувала у воді, аби воно не пахло, а тоді вже їжу варили та й їли».

Згадує Михайло Гавриленко, Полтавщина: «Прийшла Великодніми святками баба. Та каже: “Дай шо-небудь, я їсти хочу”. “Та шо я тобі дам, Ганно?” “Та хоч шо-небудь, я вже давно не їла”. “А шо ж, а чим ти оце живеш?” “Якби ти знала чим я живу. Як повезуть мертвяка, а я його, – каже, – одкопаю, наріжу скіко нада, м’яса”. А мати тоді, значить, злякалась дуже, о, та й каже: “Ой-йой-ой, це ж правду ти кажеш?” “Правду”.

Згадує Катерина Никогда, Чернігівщина: «Тоді пропало багато селян. Люди з голоду втрачали розум і їли один одного. У селі був випадок, коли одна мати зламала хребет своїй дитині, зварила її в казані й з’їла».

Статистика

Пік Голодомору припав на зиму–початок весни 1933 року. Від голоду помирало 17 людей щохвилини, майже 1000 – щогодини, близько 25 000 – щодня. Найбільше постраждали від голоду території теперішніх Харківської, Сумської, Полтавської, Черкаської, Київської та Житомирської областей. Сьогодні звучать різні цифри: від 3 до 10 млн загиблих. Проте, дехто з дослідників стверджує, що якщо врахувати непрямі жертви, то цифра сягне 14 млн. Ще дехто обстоює думку, що в пересічному українському селі під час Голодомору загинуло в 2-4 рази більше людей, ніж під час Другої світової.

Реакція, оцінки, визнання

У 1988 році Конгрес США офіційно визнав Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. Того ж року це зробила й Міжнародна комісія юристів. У 2003-му верхня палата парламенту Аргентини визнала Голодомор терористичною акцією влади. Услід за нею верхня палата парламенту Канади визнала український Голодомор геноцидом. Рішення комісії Баскського парламенту, одностайно ухвалене всіма партіями в жовтні 2003 року, проголошує: «Штучний Голодомор був справжнім актом геноциду згідно з конвенцією про геноцид ООН». Сама ж Організація Об’єднаних Націй у листопаді 2003 року на Генеральній асамблеї визнала Голодомор національною трагедією українського народу. Проти визнання Голодомору геноцидом виступила Росія. У жовтні 2008 року в Європарламенті Голодомор визнали жахливим злочином проти народу України та проти людяності.

27 квітня 2010 року президент Віктор Янукович на сесії ПАРЄ, фактично відмовляючись від офіційної позиції держави, заявив: «Це були наслідки сталінського тоталітарного режиму, ставлення до людей. Але визнавати Голодомор як факт геноциду стосовно одного чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо. Це була трагедія, спільна трагедія народів, які колись входили в єдину державу – Радянський Союз».

У жовтні 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи визнала Голодомор злочином Радянського режиму проти власного народу та злочином проти людяності.

На сьогодні 24 держави світу та 5 церков визнали український Голодомор геноцидом. Решта держав та інституцій нині обмежуються більш обтічними формулюваннями.

Це були тільки цифри, факти та свідчення. Нічого нового й несподіваного. Те, що шокувало людей у 80-х, 90-х і на самому початку 2000-х, сьогодні вже лякає менше. Відкриті архіви почали припадати пилом. Однак Голодомор 1932-1933 років як проблема навряд чи втратить свою актуальність найближчим часом. По-перше, вона має важливе ідеологічне значення на шляху до Європи. А по-друге, майже для кожної української родини Голодомор має особистий моральний сенс. Що ж до визнання… Просторікуючи про майбутню війну з Польщею, Адольф Гітлер сказав: «Хто вже пам’ятає про ту вірменську різню?» Є думка, що це й надихнуло його на геноцид євреїв – Голокост. Адже кожний забутий або марно втрачений досвід – майбутня руїна. Так каже історія. Тим, хто не дослухається, судилися тільки трагічні повтори. Народ, який кидає в сміття історію, приречений на небуття.

Оживімо пам’ять. Запалімо свічки.

Текст: Сергій Осока

Почути голоси свідків можна тут.

Залишити коментар