Понеділок, 23 квітня

У рамках спецпроекту «Музейний елемент» напередодні конкурсу на посаду директора Одеського художнього музею ми зустрілися з волонтерами соціального проекту Museum for change Інною Білоус та Олександрою Ковальчук. Говорили про «коріння війни», про силу взаємодії, про сучасне мистецтво і несучасних керівників, про рятівний п’ятий елемент Люка Бессона і про те, як збуваються мрії.

Ахматову у світі мистецтва цитують безперервно, але є один її рядок, залюблений народом до дір: «Коли б ви знали, з якого сміття зростають вірші…» З чого виник фонд «Маніфест Миру», що за ґрунт був у цього проекту, і як він підєднався саме до Одеського художнього музею?

Олександра: Ми об’єдналися в 2014 році, коли почалася війна і в Одесу хлинув потік переселенців.  Об’єдналися із друзями, з людьми, яких раніше не знали. Вийшла ініціатива «Маніфест Миру», яка активізувалася. Ми розселяли людей, допомагали зорієнтуватися на місцевості, потім зареєстрували благодійний фонд. Коли гостра актуальність такої діяльності зникла, ми стали думати, чим ми хочемо зайнятися далі.

Інна: Ми почали організовувати брейн-шторми та розбиратися, чому стався конфлікт в Україні, у чому корінь проблеми. І корінь проблеми, на нашу думку, полягає саме в освіті і в культурі. На наш погляд, це дві ноги здорового суспільства.

Що ви побачили й почули, коли прийшли та сказали адміністрації музею: «Привіт, ми прийшли, ми будемо робити вам добро»?

Олександра: Ми зробили трішки не так, спочатку обговорювали те «добро», яке хотіли зробити музею з директором Віталієм Олексійовичем Абрамовим, і з головою управління культури Оленою Олійник, і з Соломією Бобровською, на той момент віце-губернатором із гуманітарних питань, і всім трьом ця наша пропозиція сподобалася, вони її підтримали. А коли ми вже зустрілися з колективом, то ми слухали. Запитали: «Назвіть кожен три ключові проблеми у вашому відділі, які ви б хотіли, щоб ми вирішили?», і, ґрунтуючись на цьому, формували свою діяльність на перший рік.

Що це були за проблеми?

Олександра: Здебільшого всіх хвилював стан музею, наприклад, дах, який протікає.

Інна: Деякі говорили про умови роботи, зокрема і про комп’ютерну техніку, на якій вони працюють.

Олександра: Йшлося про відсутність відряджень, доступ до нових форумів, воркшопів, до інформації загалом. Також не вистачало обладнання та матеріалів для реставрації.

З чим ви впоралися з тих завдань, які були висвітлені працівниками музею?

Олександра: Із реставраційним обладнанням, після цього ми весь час займаємося тим, що стосується ремонту музею.

Інна: Ми працюємо в силу можливостей, які нам диктує законодавство.

Наприклад, опалення в музеї ви увімкнути не можете.

Інна: Звичайно, не можемо. Та й чи допоможе воно, коли проблема не тільки в системі опалення, але і в тепловтратах будови? Нині музей не має відповідних документів, проектно-кошторисної документації, яка дозволяла б нам здійснювати будь-які роботи в музеї в принципі, а сьогодні ми в такому стані, в якому розуміємо, що ремонтувати кожен зал окремо немає сенсу, тому що проблеми будівлі глобальні.

Це можна зробити одночасно? Скільки часу може зайняти капітальний ремонт музею?

Олександра: Такий ремонт може тривати від двох до п’яти років залежно від того, скільки буде грошей і як часто вони будуть з’являтися, як буде розписано фінансування. І те, що стосується, наприклад, тепла в музеї, ми сьогодні відчули, що в одних залах 10 градусів, в інших – 14 градусів, вночі температура опускається, напевно, до 5-6 градусів, а це категорично заборонено для зберігання творів мистецтва. Ми можемо в цій ситуації тільки спробувати лобіювати включення музею до списку пріоритетних об’єктів, де опалювальний сезон починають раніше, але тут вкрай важлива роль адміністрації музею, тому що жодна громадська організація або волонтерська ініціатива не має права настільки прямо говорити від імені музею про те, що важливо терміново зробити.

Інна: Хочеться, щоб деякі моменти були зрозумілі й прозорі. Облрада виділила гроші на проектно-кошторисну документацію в минулому році, і ми дуже раділи цьому. Нам було важливо, що в музею буде цей документ, і ми зможемо ініціювати збір грошей для ремонту. Але на запит, який ми надіслали, щоб дізнатися, як ідуть справи з документом, тому що майже рік минув із того часу, як було виділено фінансування облрадою, нам відповіли, що справу передано до суду, підрядник не виконав свої зобов’язання перед фондом держмайнових справ і не закінчив проектно-кошторисну документацію. А ми прекрасно розуміємо, що коли справа передана до суду, це може тривати не один рік, і музей залишається без проектно-кошторисної документації, а отже, без ремонту.

Ви не були в курсі того, що зараз триває судова тяганина між підрядником і державою, я правильно розумію?

Інна: Ми і музей дізналися про це лише після запиту. Нам відповідало Управління майнових справ обладміністрації, вони і є замовником проектно-кошторисної документації.

На якому етапі зараз перебуває ця проблема з документами?

Інна: Ми не маємо права втручатися в судовий процес, не можемо робити запити в суд про те, на якому етапі перебуває справа, наші руки зв’язані відсутністю повноважень. І музей не є співзаявником спільно з Управлінням майнових справ.

Ваша команда завжди складалася з молодих людей, це нове покоління, що несе, скажімо так, не досвід, не міфічний стаж, а «я зараз візьму і зроблю те, що ніколи не робив». Це дуже схоже на гру «Супер Маріо». Я не знаю, чи знаєте ви таку гру, тому що, можливо, я сильно постаріла, поки ви робили в музеї фандрайзинг.

Олександра: Я б назвала це трішки інакше: ми намагаємося зробити не те, чого не робили, а те, чого не робили в Україні або в Одесі, але те, що вже давно добре працює за кордоном. Ми бачимо, як це працює в інших країнах, ми спілкуємося з фахівцями з американських музеїв останні півтора року, ставимо їм питання, отримуємо їхній досвід, зворотний зв’язок. Ми хочемо, щоб наші музеї виглядали нормально. У нас немає надзавдання зробити щось неймовірне, поки що – хоча б дістатися до початку координат. Тому що музей зараз дуже-дуже далеко від того, як він повинен виглядати.

Олександра: Я пам’ятаю, як ти завела мене під час ремонтних робіт у процесі реновації вестибюлю в музеї, мені запам’яталося абсолютно все до найдрібніших дрібниць: різниця між очищеним і неочищеним мармуром, різкий простір без коробок-перегородок, гардеробу, запах фарби, навіть будівельники-підрядники були красиві, і я їм про це сказала. Влітку я приходила до музею, приводила своїх друзів, і я відчула, що новий вестибюль відіграв колосальну роль не тільки як реновація простору, але ще і в моральному плані. Я не хотіла залишати свою техніку і ліки в ящику на вході, сказала, що в жодному музеї Європи мене ніколи не змушували віддавати свої речі насильно – тільки добровільно. І музейна працівниця мені з гідністю заявила: «Між іншим, ці ось сумочки нам шили наші волонтери, і вони знають, як має бути. Ви ж бачите, що в нас все по-новому?» І я здалася їм на милість ось за це ось «наші волонтери». Я вважаю, що це перемога.

Інна: Так, приємно це чути.

Як приймали працівники оновлений вестибюль?

Олександра: Співробітники, які перебувають в музеї і чиї робочі місця у вестибюлі, не відразу звикли до нового місця, і в нас ще є плани трішечки переробити те, як воно виглядає. Це смішна історія насправді, ми бігали за кожним співробітником на моменті проектування і показували роздруківки й ЗD-моделі, як буде виглядати стіл, де будуть якісь шафки, а потім, коли це вже все виготовили й поставили, виявилося, що це не так функціонально і зручно, тому ми досі співпрацюємо з підрядником, який безкоштовно обіцяв переробити низку незручностей.

Хто підрядник цих робіт?

Олександра: Компанія «Амадо», і вони нам зробили всі ці роботи по вестибюлю за собівартістю, це важливий принцип, про який ми завжди розповідаємо: якщо вам дають півмільйона гривень на певний культурний проект, то завдання – зробити з них 800 тисяч. Є лояльно налаштовані соціально відповідальні підрядники, компанія «Амадо» – одна з них. Вони розвантажаться трішки і повинні зробити нам апгрейд безкоштовно.

Яку суму вклала компанія «Рів’єра Девелопмент» у вестибюль? Хто ще вклав у нього гроші?

Олександра: «Рів’єра Девелопмент» виділила 400 тис. грн, близько 150 тис. грн вклав фонд «Маніфест Миру», близько 25 тис. грн дав Євген Деменок і підрядники. Сума, яку ми заощадили завдяки знижкам підрядників, склала 250 тис. грн.

Ви задоволені результатом?

Олександра: Дуже задоволені. Щоразу коли в нас опускаються руки або приходить передчуття вигорання, досить зайти до вестибюлю і побачити цей результат, щоб отримати сили рухатися далі.

Я нещодавно повернулася з Іспанії, де провела місяць, в основному в Барселоні. У багажі квиточки й буклети з галерей і театрів зайняли свої почесні 600 г. Адже постійно повертаю собі через ці кольорові папірці спогади з місць, які мені щось дали. Команда Museum for change спільно з компанією «Река-консалтинг» розробили план введення автоматизованої системи продажу квитків в Одеський художній музей. Що пішло не так? Ви повинні були запустити її в квітні 2017 року.

Інна: Близько п’яти місяців ми чекали роз’яснень від Міністерства культури з приводу введення квиткового принтера. Коли ми отримали роз’яснення, нам потрібно було прописати алгоритм введення автоматизованої системи продажу квитків спільно з управлінням культури й узгодити його. Потім узгодити дизайн квитків, а ми його переробляли неодноразово, тому що розуміємо: сама по собі бабина коштує грошей, і друк на цій бабині коштує грошей, і нам потрібно заощадити, щоб квитків вийшло більше. Протягом п’яти місяців ми знаходимося у процесі запуску квиткового принтера, і, в принципі, у нас усе готово, і тепер усе залежить від музею. Він повинен виконувати частину алгоритму, ми не можемо за директора музею розписуватися в документах, зокрема про утилізацію попередніх квитків, без якої ми не можемо запустити принтер сьогодні.

Яке питання ви ставите керівництву з приводу запуску, і що вам відповідають?

Олександра: Директор дуже хвилюється, що зараз є 50 тис. надрукованих квитків, і що коли вони закінчаться, музею доведеться їх купувати. Не зважаючи на те, що ми запевняємо, що ми будемо і далі брати на себе зобов’язання з оплати виготовлення квитків, довіри немає, і тому він не поспішає підписувати документи. Тим паче, скоро конкурс на посаду директора музею, і для нього це завдання не є пріоритетним. При цьому важливо розуміти: ми збирали гроші на обладнання на краудфандінгу і несемо відповідальність перед тими, хто ці гроші нам довірив. І квитковий принтер на місці, квитки на місці, програмне забезпечення є, все готово. З нашого боку всі зобов’язання виконані, і зараз, як то кажуть, м’яч на боці адміністрації музею.

Переді мною два гіперактивних музейних елементи: саме Лілу, жива істота в культовому фільмі Люка Бессона, була останнім, п’ятим елементом у його плані порятунку людства. Хто з вас подався на конкурс на посаду директора художнього музею?

Олександра: Ми не готові до цієї ролі. Нам дуже подобається те, що ми робимо, і в нас це виходить. Ми уважно стежимо за конкурсом, і є кандидатура, яку ми будемо підтримувати, тому що від адміністрації музею залежить дуже багато чого, і за останні півтора року ми б могли зробити набагато більше. Віталій Олексійович –  шанована людина, і його заслуги в полі культури всім відомі. При цьому, на наш погляд, на такій посаді сьогодні потрібні мобільність, енергія, готовність швидко долучатися до будь-якого процесу.

Інна: І прогресивність.

Олександра: Потрібно багато сил на те, щоб змінювати музей, і банально на все, що стосується лобіювання будь-яких документів. Ми бачимо, що для Віталія Олексійовича це важко, а багато в чому швидкість наших результатів залежить від швидкості музею. Ми були в заручниках останні півтора року, працювали не на повну силу.

Зараз буде звільнення заручників?

Олександра: Тепер у нас є надія на те, що буде новий директор, усе буде залежати від того, як закінчиться конкурс. Віталій Олексійович теж подав свої документи, тому від результату конкурсу значною мірою буде залежати те, які зміни зможе принести проект Museum for change у цей музей наступного року.

Якщо Віталій Олексійович залишиться директором музею, ваш проект продовжить роботу з художнім музеєм?

Олександра: Звичайно. Ми цей музей не залишимо, він із нами із самого дитинства. Йдеться не тільки про проект або досягнення, це емоційна прив’язаність, і ми з ним до кінця.

У мене міжнародна прес-карта, і майже всі музеї в Барселоні я відвідала безкоштовно або зі знижкою 50 %, навіть музей-театр Далі у Фігерасі. Я думала, що там точно не пройде, тому що мурашиний потік відвідувачів. Музею не потрібна реклама, тобто це винятково питання іміджу. Що роблять музеї в Україні тільки заради іміджу? Які програми лояльності існують в Україні?

Олександра: У нас ще слабко розвинена взаємодія музеїв із пресою, але це змінюється, і це багато в чому залежить від фонду зарплат. У тих музеях, які знайшли можливості залучити маркетологів і піарників, уже багато змін, видно, як пожвавішала робота із пресою. На сьогоднішній день в Одесі я не можу сказати, що хоч один музей замислюється про це. Коли ми почали свою діяльність, то зробили прес-тур – безкоштовне відвідування для представників одеських ЗМІ для того, щоб трохи занурити їх у контекст музею, познайомити з історією, щоб надалі вже було легше і, можливо, цікавіше розповідати про новини цього музею. Ми завжди зустрічаємо лояльність з боку одеських ЗМІ, і нас завжди підтримують. Це дуже цінно.

Інно, я цитую твій пост в Facebook, а саме висловлювання твоїх дітей, які відвідали з тобою бієнале у Венеції: «Ми що, прийшли в чиюсь квартиру? Дивно виглядають ці глючні фотографії. Я не буду посміхатися на фото, щоб всі зрозуміли, як мені тут не сподобалося. Нам так прикро, що з павільйонів усіх країн, які ми побачили, український виявився нецікавим і таким, що не запам’ятовується. Тут багато пилу», – звідки такі емоції від українського павільйону?

Інна: Відчуття дітей транслюють якусь загальну картинку в таких проектах.

Але картинка вийшла дуже переконлива.

Інна: Тому що дійсно було запилено, був помітний бойлер, який явно не був частиною експозиції. Ми дуже довго блукали для того, щоб знайти український павільйон, і це все відбилося на особистих враженнях дітей, а вони чекали цього моменту, тому що до цього ми відвідали інші павільйони, у них були певні враження про те, що таке Венеційська бієнале, і вони занурювалися в культуру різних країн.

Грузини були цікаві в цьому році.

Інна: І грузинський павільйон ми бачили. Це маса відчуттів, і ми, природно, чекаємо на український павільйон, ми його довго шукаємо, і коли ми його знаходимо, діти очікують «ось зараз…» і відчувають розчарування. Вони шукали буклети, де вони могли б знайти опис, буклетів не було, були наліпки, і діти посміялися з цього, що замість буклетиків у нас хоча б є наліпочки. Діти – циніки за своєю природою, але їм можна пробачити. Я не була на попередніх Венеційських бієнале, але знаю, що завжди Україна показувала гідний рівень, коли до організації був причетний Пінчук. Я не знаю, що сталося цього року.

Як ви заробляєте собі на життя?

Інна: Я утриманка, сиджу на шиї у чоловіка. Насправді ми із Сашею хворі на голову трішки, тому що витрачаємо колосальну кількість часу, ресурсів, на роботу над благодійними проектами. Museum for change – це не єдиний наш проект, і це системна робота, за яку ми ніколи не брали собі грошей і ніколи нікого не просили про зарплату.

Олександра: До травня цього року я працювала в мережі ювелірних магазинів – це була моя повноцінна: діяльність, я працювала бренд-менеджером протягом 10 років, і було дуже складно нести відповідальність і ефективно виконувати свої завдання і в цій компанії. При цьому щодня потрібно було 2-4 години мінімум присвячувати нашим проектам, і часу на себе практично не залишалося. Це дуже складно було – фізично і морально переносити роздвоєння протягом останніх років. На будь-якому тренінгу, навчанні одночасно уявляла, як можна застосувати нові знання для музею і для мережі ювелірних бутиків, і це ще добре, що я не на цегельному заводі працювала. Із травня взяла перерву на літо, тепер працюю віддалено на американський магазин, консультую за своїм профілем. Це дозволяє більше часу присвячувати нашим проектам і бути більш вільною.

Зрозуміло, що підтримку сім’ї ви маєте обидві. Що було б, якби був опір? Наприклад, чоловік каже: «Ні, Інно, закінчуй, звертай свою волонтерську діяльність до біса, у нас діти!»

Інна: Тут питання про те, які в тебе спочатку взаємини в родині. Мій чоловік може іноді в мене взяти телефон, вимкнути і сказати: «Сьогодні можна, ти будеш із нами?» Зараз я навчилася розставляти пріоритети. У вихідний день у мене повинна бути сім’я на порядку денному, це важливо. Це необхідно для того, щоб бути ефективною завтра і в соціальних проектах, і в умінні встигнути відвезти дітей в усі школи та гуртки. Для мене це дивне запитання, тому що якщо у тебе є сім’я, то, значить, у тебе є там здорові стосунки.

У шведському фільмі «Квадрат», який отримав безліч різних номінацій, зокрема «Золоту пальмову гілку» в Каннах цього року, йдеться про куратора сучасного мистецтва і про власне сучасне мистецтво. Там є дуже хороший момент, коли співробітниця музею заходить у кабінет до захмарно дорогого куратора і каже, що прибиральниця що забрала з одного із залів, де горбками була насипана чи то земля, чи то пісок вартістю якісь мільйони. На обличчі в неї паніка, і вона запитує у куратора: «Що будемо робити, як ми скажемо автору?». А він відповідає їй: «Ніяк не скажемо, насипте нові купки». Як навчитися серйозно ставитися до «купок» сучасного мистецтва?

Олександра: Це питання я б адресувала директорові музею сучасного мистецтва, в якого є досвід роботи саме у сфері сучасного мистецтва в цьому розрізі. Це хороший фільм, я теж там зазначила кілька моментів для себе. На жаль, ми ще не встигли дійти до моменту, який описаний у цьому фільмі, нам ще чекає довгий шлях. Іноді я гуляю по великих музеях, заходжу, дивлюся на контемпорарі і роблю саме так, як у цьому фільмі зробили люди, які заблукали просто в будівлі. Я думаю: «А ну його, піду краще звідси, зараз треба буде працювати, мозок вмикати, читати, уявляти, там, щось відчувати, нафіг нам це треба!»

Так, це теж крутий момент фільму, коли сидить наглядачка музею і каже відвідувачам: «Ви помилилися, панове, заблукали, умовне кафе прямо і направо».

Олександра: Ідіть собі в інше місце. Щось подібне у нас зараз відбувається. Сучасне мистецтво – це складно. Потрібно бути готовим працювати, це робота інтелектуальна, тут вибираєш із двох дій: можна ставитися до цього іронічно, до того, що ти не готовий це розуміти, і просто посміятися над купками, а можна взяти, опрацювати, усвідомити тощо. Але обидва ці варіанти – вони нормальні на сьогодні, це просто вибір. І те, й інше – виконання функції сучасного мистецтва. І сміх, і сльози.

В Одесі немає приміщень для сучасних експозицій, тому коли ми виїжджаємо за кордон, ми відчуваємо комплекс неповноцінності. Мало того, так ще і немає розуміння культури роботи з виставковим простором. Мене вразило дуже багато робіт у Барселоні, але особливо вразила колумбійська художниця Доріс Альседо, її робота присвячена жертвам нарковійни в Колумбії. Це жіночі туфлі, вмонтовані в стіну. Це був найпростіший павільйон із технічного райдера. Але я на секунду уявила, як цей простий об’єкт ми б представили, наприклад, у Музеї сучасного мистецтва Одеси. А ніяк. І це мене сильно напружило. Йдеться про серйозну і вже історично фатальну проблему нашої країни про наповнення. Де знайти в Україні організацію, в якій скажуть, що стіни музею нічого не значать, головне — це його зміст?

Олександра: Це дуже важливе питання, до якого нам ще належить всім дійти, у нас змішання відбувається, коли музеї знаходяться всередині пам’ятників архітектури, і те, чого вимагає пам’ятник архітектури для свого збереження, часто стає негативним впливом на експонування,  наповнення музею і можливості для відвідувача отримати задоволення від експонатів. І це дуже сильно ускладнює завдання для всіх. Плюс необхідне живильне середовище для появи нових музейних фахівців.

Інна: На нового фахівця є запит з боку споживача.

Олександра: І попит, і запит. Коли ми намагаємося приміряти, кого б ми хотіли бачити в благодійному фонді при художньому музеї, яких співробітників, котрі посилили б команду, науковий колектив художнього музею, то будь-який музейник нам каже: «У нас немає кадрів». Немає людей у достатній кількості, тих, хто готовий правильно створити наповнення будь-якого музею або експозиційного майданчика.

І що з цим можна зробити сьогодні?

Олександра: Освіта, зарплатний фонд, затребуваність цих спеціальностей. Ми бачимо, що у Львові, де вартість життя трохи нижча, а середня зарплата у музейний співробітників трохи вища, велика частина музеїв – національні, у них вищий зарплатний фонд, ситуація в рази краща, ніж в Одесі. Або в Києві ми бачимо, що рівень наукових співробітників глобально відрізняється від Одеси. Здібні молоді хлопці реалізують себе у сфері культури, яка їм цікава, але не в стінах музеїв державних. Це об’єктивно. Тому ми можемо працювати над зарплатами та працювати з викладачами та адміністрацією вишів, кафедрами культурології і в Мечникова, і в Політесі. Це робота, якою ми давно мріємо зайнятися, але для цього теж важлива певна готовність музею, доступ, можливість співпрацювати, без них ми не можемо організувати плідної взаємодії.

Мені здається, що це взагалі дуже високо в площині державних нетрів.

Олександра: Думай глобально, дій локально.

Які плани на 2018 рік? Про що ви мрієте? Що-небудь зі сфери, може, не зовсім реальної, а по-великому?

Олександра та Інна: (одночасно) Проектно-кошторисна документація.

Олександра: Ось бачиш, ми мріємо про одне й те ж.

Інна: Проектно-кошторисна документація та капітальний ремонт.

Олександра: Я мрію підготуватися до виставки Сомова, мрію про виставки Олени Кульчицької або Олександра Богомазова. Нам здається дуже важливим показати не тільки одеську школу, а й українських художників з інших регіонів, міжмузейні колаборації. Я мрію, щоб ми провели велику конференцію, форум в Одесі на тему освіти в музейній сфері та запросили спікерів з-за кордону.

Інна: Популяризувати цю професію в принципі.

Олександра: Ми мріємо про те, щоб у художньому музеї науковий колектив відчував себе затребуваним, зацікавленим у цій роботі, і щоб люди були щасливі, що вони займаються тим, що вони люблять – це дуже важливо. Поки такої атмосфери в художньому музеї немає.

Розмовляла Олена Боришполець

Фото: Катерина Бакурова

Залишити коментар