Середа, 20 червня

Кров і вогонь, палаючі шини та крижана вода, боягузтво тих, хто не має боятись, і мужність тих, від кого цієї мужності ніхто й не чекав, сила духу і розбиті голови та вибиті очі, гімн України та молитви священиків різних конфесій, чоловіки в балаклавах та футбольні ультра у старих кросівках і курточках, вишукано вбрані жінки, які вивантажують із «джипів» медикаменти та їжу, і старенькі київські бабусі, котрі розносять по наметах і барикадах домашні пиріжки, «глибоко стурбована» Європа і розлючена Росія – це все Майдан.

Революція гідності. «Зима у вогні», як слушно назвали ті події автори однойменного фільму. У когось цей «мікс» викликав і викликає повагу і захоплення. У когось – абсолютно протилежні відчуття, але Майдан нікого не лишив байдужим. У тих, хто був в його епіцентрі, хто дихав сльозогінним газом, отримав міліцейською палицею по ребрах, хто навчився будувати барикади та змішувати інгредієнти коктейлю Молотова, хто втратив у дні кривавих протистоянь побратимів і ті, хто з Майдану пішов на схід країни боронити Україну, – ті досі ставляться до Майдану як до суворої школи боротьби за свою і всіх людей гідність і права, за справедливу державу та за її незалежність.

Як то було – трохи спогадів із мого особистого Майдану, оскільки і як громадянка України, і як киянка, і як журналістка я просто не мала права лишатись осторонь. У пам`яті лишилися найяскравіші моменти – інколи не прив`язані до певних дат, але важливі для мене.

21 листопада 2013 рік

Вечір видався прохолодним, дощовим і вкрай непривабливим для проведення масових акцій. Але заява керівників держави про відмову підписувати Угоду про асоціацію Україна-ЄС збурила активну частину суспільства. Так, бійці за справедливість, громадські активісти завжди в меншості, більшості байдуже, «аби не чіпали». Але згідно з прикладами з історії саме меншість здатна провадити зміни, якщо зорганізується належним чином. Про це я й думала, вирушаючи з робочого офісу (точніше студії «Радіо Свобода» в Києві), що розташувується на Хрещатику, на Майдан – у соціальних мережах уже поширювалися заклики виходити на Майдан. На місці несподівано побачила чимало людей – набралося кілька сотень стурбованих, розгублених політиків (тодішніх опозиціонерів), готових до бою, із сяючими очима студентів і громадських активістів: останні спокійно пили каву та розробляли стратегію дій. В якийсь момент з`явилася Руслана, заспівала щось бадьоре, далі хтось із політиків та активістів запропонував звернутися до влади й до представників Євросоюзу із заявою, що, всупереч бажанню влади, суспільство підтримує євроінтеграцію України.

Від того вечора і аж до 29 листопада то на Майдані, де зібрались активісти, то на сусідній Європейській площі, де «тусувалися» політики, лунали приблизно ті ж самі заяви та гасла: «Україна – в Європу!», «Українці, ми європейський народ», «Не дамо перетворити Україну на Малоросію» тощо. Незабаром обидві групи об’єдналися на Майдані.

30 листопада 2013 рік

Мене розбудили сусіди рано-вранці й повідомили, що вночі міліцейські спецпризначенці – підрозділ «Беркут» – побили студентів на Майдані, й чимало студентів переховуються у Михайлівському монастирі. Я живу через квартал від монастиря, тож швидко зібралась і побігла туди. На Михайлівській площі стояли десятки людей, під’їжджали машини, чимало автівок кружляли по кварталах довкола й сигналили (так почався громадський рух «Автомайдан»), а люди, які стояли на площі, вигукували: «Київ, вставай!». На площі встали кілька машин швидкої допомоги, до медиків підійшли люди і почали розпитувати, яка допомога потрібна постраждалим студентам (з цього почалася напружена праця «Медичної сотні» Майдану). Самі ж постраждалі – двоє чи троє хлопців із перев’язаними головами, із синцями на руках – розповідали присутнім журналістам про те, що відбулося кількома годинами раніше на Майдані…

До монастиря мене пропустили, коли я показала журналістське посвідчення. Далі зайшла до самого собору: просто в храмі сиділи та лежали понад десятеро юнаків і дівчат, хтось схлипував, комусь забрало мову, з ними працювали медики, а молодий священик молився, проходячи поміж них. «Дебільна влада, нащо було на студентів нападати, молодняк калічити? Люди б на вихідні ще на Майдан прийшли і почали б розходитись. А тепер люди розлютились», – почула я фразу лікаря із швидкої допомоги.

1 грудня 2013 рік

Зранку до центра Києва почали стягатися колони і вервечки десятків тисяч людей, і як ДАІ не перекривала в’їзди до столиці – люди проривалися. Медик мав рацію: захистити побитих дітей приїхали розлючені батьки. Я виходила з колоною з Михайлівської площі, нас було багато, але доки ішли Володимирською у напрямку парку ім. Шевченка, одного з місць збору оголошеного віче, до нас долучалися нові люди. Хтось просто гуляв, хтось приїхав у справах – але кидали все та ставали до колони. Коли проходили СБУ, хтось із сусідів по колоні показав мені на дах будівлі: «Гляньте, там явно сидять снайпери». Підозрюю, снайпери чатували чи не на всіх горищах чи дахах… А далі було єднання сотень тисяч людей, несподівані зустрічі, неочікувані виступи – вже коли ці сотні тисяч дійшли або ж встали на підступах до Європейської площі. Коли колони почали сходитися на Хрещатику, міліція, що чатувала на Майдані, отримала наказ відходити, Майдан знову був вільним і його за лічені хвилини заполонили учасники віче.

Того ж дня ввечері на Майдані з’явилися перші намети – як відповідь уже на побиття та розгін учасників ходи до Адміністрації президента України. Саме там спецзагін «Беркут» уперше (маю на увазі саме Революцію гідності) почав відстежувати та бити журналістів. Наступного дня журналістам роздали каски, а редакції ЗМІ почали купувати своїм працівникам бронежилети. Того ж дня, 1 грудня, запрацювала «Медична сотня» та з’явилися перші паростки «Самооборони Майдану». А ті перші намети, які встановили того дня, вогонь знищив 18-19 лютого 2014 року.

10-11 грудня 2013 рік

Журналісти працюють майже без відпочинку разом із медиками, волонтерами, «Самообороною Майдану». У мене свій графік: вільний від медійної роботи час присвячую волонтерським справам, допомагаю медикам у Михайлівському монастирі й Олександрівському костелі. 10 грудня «вирубилась», але серед ночі мене розбудили: спершу – дзвінок із Чикаго від подруги, потім одночасно почула монастирські дзвони, а далі зателефонував київський товариш. «Ви в порядку?!» – тривожаться друзі: вони по телевізору спостерігають, як «беркути» намагаються розігнати Майдан. Я ж автоматично відповідаю: «Боремося далі», вдягаюсь, хапаю тривожний рюкзак і вискакую з хати – дзвони тривожно розривають ніч своїми басами. У нашому багатоквартирному будинку горить світло у квартирах, гуде ліфт, а у дворі вже зібралися сусіди-чоловіки, при цьому сусід-байкер роздає шоломи, другий пояснює, як себе захищати від міліцейської палиці. А ще троє сусідів пропонують заблокувати в’їзди до двору машинами – «ну, щоб міліція не нагнала якихось бтр-ів у двір».

Мене сусіди відправляють до Михайлівського монастиря, а я по дорозі ще пригальмовую і у хлопців з «Михайлівської січі» (маленький майданівський редут на вході до монастиря) розпитую деталі подій на Майдані. Тієї ночі люди відстояли Майдан – пізніше з’ясувалося, що люди пішки ішли кілометри до центру, що по житлових масивах на лівому березі Дніпра «Автомайдан» і таксисти безкоштовно підбирали людей, котрі воліли потрапити на Майдан, і відвозили їх якнайближче до середмістя Києва. Тоді влада почала практику перекриття доріг на центр і зупиняла рух громадського транспорту… А храми різних релігійних конфесій відчинили свої двері для учасників Революції гідності.

29 грудня 2013 рік

Майдан перетворився на фортецю, де діяла жорстка дисципліна, де кожен знав, чим має займатися. На правому фланзі Майдану вже зібралися представники правих, радикальних організацій, яких «афганці» вчили тактиці бою у місті, основам самозахисту тощо. Так народився «Правий сектор», так мужніла «Самооборона», і зміцнювалася система захисту барикад. Щонеділі десятки, а то й сотні тисяч людей збиралися на віче – слухали політиків, громадських активістів, дискутували поміж собою про шляхи розвитку держави, співали гімн України – для дуже багатьох українців тоді слова «душу й тіло ми положим за нашу свободу» наповнились реальним змістом…

Коли наприкінці грудня «Автомайдан» запропонував провести пробіг у резиденцію Віктора Януковича в Межигір’я, ідею радо підтримали. На той час автомайданівці вже здійснили кілька пробігів до резиденцій тодішніх очільників України, після чого МВС буквально розпочало полювання на активістів «Автомайдану», намагаючись кого засудити, кого позбавити прав. Тож ДАІ і «Беркут» добряче підготувалися до межигірської «вилазки» автомайданівців, але ні МВС, ні самі майданівці не очікували, якою величезною буде кількість охочих «попсувати нерви» тодішньому президентові та його команді. У день пробігу (29 грудня) до центру Києва пробилися з сотню машин, але і цих машин не вистачало, щоб розсадити всіх охочих з’їздити до межигірської резиденції Януковича. У супроводі міліції автоколона вирушила з Європейської площі у напрямку району Оболонь і далі – на Межигір`я. А з вуличoк і провулків по дорозі проїзду колони до неї приєднувалися все нові й нові машини, і ДАІ не поспішала зупиняти колону – чисельна перевага була не на боці міліціонерів. Як кажуть ті, кому пощастило тоді знайти місце у машині або у колоні, автівок було понад півтисячі.

Новий рік – Різдво, січень 2014 рік

Новий рік зустріла з родиною і з хлопцями з «Михайлівської Січі», у святкові дні записувала історії майданівців, на Різдво познайомилася зі священиками з УПЦ (Київського патріархату) та з УГКЦ. Серед майданівців уже з’явилися білоруси, росіяни, грузини, група Міхала Жизневського часто «прикривала» роботу журналістів на барикадах. Серед сотень «Самооборони» сформувалась «Єврейська сотня», до складу якої увійшли активісти єврейських організацій, а також «ізраїльські українці» з армійським досвідом. Сотник «Єврейської сотні» Натан Хазін із початком російської військової агресії став волонтером, одним із засновників аеророзвідки; нині це підрозділ у складі Збройних сил України.

Ухвалений 16 січня закон, спрямований проти Майдану, фактично став точкою неповернення для всіх: влада показала свою позицію щодо протестного руху у країні, учасники Революції гідності зрозуміли, що не мають права відступати, бо переб`ють по одному або ув`язнять. Майдан став укріплювати барикади, сотники готували своїх бійців до різних варіантів розвитку подій. Але коли на Водохрещу 19 січня майданівці, послухавшись на віче активістів, які виступали, вирішили пробити оборону МВС на вул. Грушевського, навряд чи хтось із «Самооборони» чекав, що почнуться справжні криваві сутички, протистояння і спроби влади з тилу руками тітушок зачистити Майдан. Вже був закатований Юрій Вербицький, а 22 січня вранці загинули Міхал Жизневський та Сергій Нігоян, і це був стрес, шок, спершу не вірилось – як??? Знайомий медик відвозив тіло Нігояна до моргу, повернувшись, похмуро повідомив: «Снайперська робота, судячи з усього. Але навряд чи хтось того снайпера знайде, та і хто його шукатиме – влада не зацікавлена, а опозиція розгублена».

24 січня вранці зі сцени Майдану пролунала клятва футбольних уболівальників-«ультрас»: «Ми вболіваємо за різні клуби, але ми об’єднуємо зусилля, щоб підтримати вас, ми будемо з вами». «Ультрас» виявилися потужною силою, яка влилась до «Самооборони Майдану». Пізніше, із початком російської агресії, хлопці у складі добровольчих батальйонів пішли боронити Україну.

Лютий 2014 рік

Саме на лютий припадають найцікавіші знайомства і картинки з Майдану. «Вилазки» на вул. Інститутську – на Верхню барикаду – познайомили із сотнею «Львівська брама», якою керував Андрій «Висота» Янченко, а його дружина Євгенія зібрала довкола себе медиків і волонтерів у групу швидкої допомоги, яку майданівці назвали «Білі янголи». З анексією Криму і початком воєнних дій на Донбасі Андрій Янченко сформував та очолив батальйон територіальної оборони (нині окремий 25-й мотопіхотний батальйон) «Київська Русь», який до останнього утримував плацдарм у районі Дебальцева у січні-лютому 2015 року. Поряд із «Київською Руссю» у районі Дебальцева воювали бійці чеченського батальйону, серед яких була Аміна Окуєва. Я з нею познайомилася на Майдані, де Окуєва була фельдшером «Афганської сотні». Ми спілкувалися з Аміною до самого її вбивства…

Дмитро Ярош – позитивно налаштований, небагатослівний, зібраний, поруч із ним такі ж зібрані хлопці-«правосєкі». Ми часто перетиналися під час Революції гідності, і маю честь спілкуватися з ними дотепер. Високий, філософськи налаштований Макс із Хмельниччини заварював смачнючу каву і розповідав про роботу у клубі історичної реконструкції у Нетішині та про свої розвідки з історії єврейства. Під час війни пішов до Яроша, очолив єврейську чоту і примудрився разом із побратимами неподалік від Маріуполя відремонтувати порожню хату та створити там військову синагогу… Десятки людей, яких зустріла на Майдані, стали посестрами і побратимами, частиною мого життя після Майдану.

Тоді ж познайомилася з київським Товариством сліпих: просто одного дня, коли на Грушевського було затишшя, почула дивний звук і побачила дивну процесію: група літніх людей у темних окулярах ішли вервечкою, одне за одним, руку поклавши попередньому на плече, з якимись пакуночками у вільній руці. Їх вів сивий ставний чоловік з паличкою, нею він простукував дорогу. Сліпі! «Не треба туди іти, там небезпечно», – розхвилювались майданівці. «Ми в медпункт принесли ліки від застуди», – відповів сивий поводир.

А скільки було розкішних спілкувань і лекцій у рамках Університету Майдану, бібліотеки Майдану та Мистецького барбакану – науковці, письменники, митці, музиканти… Скільки справжніх самородків виявив Майдан серед своїх прихильників… І, врешті-решт, як добре висвітив Майдан проблеми держави і так званої «політичної еліти»…

18-20 лютого – дні, про які написано багато. Додати особливо немає чого: я була під Верховною Радою, промивала очі хлопцям, на кого зверху, з дахів, кидали гранати з газом; проводила з медиками постраждалих мирних киян до медпункту у Жовтневому палаці. Потім пригадую, як побігла на Грушевського – там щось гуділо, палало й вибухало, а потім були неймовірно довгі години на Хрещатику: звук бруківки, яку розбивають сотні рук, і «смак» палаючих шин – закарбувалось назавжди. Як і запах дорогих парфумів – ось я тягну пацана з осколками у нозі від Майдану вгору, до Олександрівського костелу, і мене наздоганяє чоловік у дорогому вбранні, і від нього класно пахне, і він того пацана собі на спину бере і кричить, аби я лікарів попередила… Потім на вході до костелу мене якийсь лікар хапає за руку, надягає пов`язку з червоним хрестом мені на рукав пальто і просить: «Я Вас у Михайлівському бачив. Треба евакуювати поранених. Допоможіть!» – і я телефоную на «гарячу лінію» «Автомайдану». А доки вони пробиваються до центру, зупиняю ну дуже круту машину – і звідти визирає якийсь вгодований дядько і питає: «Сєструха, вам тут медикаменти потрібні?». «Потрібні. Але також потрібно поранених евакуювати», – відповідаю. І вже дядьків охоронець витягає з машини цілий ящик якихось медикаментів, тягне їх до костелу, а звідти повертається з двома пораненими. До речі, одного з поранених пізніше зустріла: він розповів, що «дядько – то якийсь бандюк, але наш бандюк», і що він їх обох на ноги поставив у себе в маєтку…

Дзвін скла з боку Українського дому – а на Європейській площі вже «космонавти», спецпризначенці зачистку закінчують – і пагорбом до Володимирської гірки пробиваються майданівці. «»Беркут» займає Український дім», – лунають голоси. «Автомайдан» нарешті пробився, з п’яти машин доїхали дві, але поранених з костелу вивезено. Постраждалих з Українського дому приймають медики у Михайлівський монастир.

Далі – то новини телефоном передаю на студію, то із сусідами обходжу аптеки і купую залишки медикаментів. Біля якоїсь аптеки мене хапає за руку літня жінка (а на мені каска і бронік поверх пальто): «Що на Майдані, скажіть, будь ласка?! Туди чоловік із сином пішли вдень, я турбуюсь». «Усе буде добре», – на «автопілоті» відповідаю і біжу далі – а за лічені години тітушки почнуть розстрілювати машини в районі вулиць Володимирської та Великої Житомирської, загине журналіст В’ячеслав Веремій, і будуть поранені кілька хлопців із «Самооборони». Зовсім пізно ввечері ще із сусідами вартую квартал – поруч управління МВС, і ми вже знаємо, що всередині тітушки і міліцейські з Криму, але майданівські патрулі потроху оточили «мєнтовський квартал», тож вийти звідти тихо не вийшло би.

19 лютого на нашу студію на Хрещатику заходять двоє сумних хлопців із Сум – кажуть, священика побили в Маріїнському парку, «точно побили і кудись вивезли антимайданівці. Священик з УПЦ (Київського патріархату)», – кажуть майданівці. Ми з колегами починаємо телефонувати до владики Євстратія (Зорі), помічника владики Філарета. Він передзвонює за десять хвилин: «Ваш священик в Олександрівській лікарні. Його врятував священик з УПЦ (Московського патріархату)». Того ж дня владика Євстратій повідомив, що пораненого священослужителя вивезли до Львова.

20 лютого зранку в Михайлівський монастир принесли звістку про розстріли на Інститутській. Усі, хто може, спускаємось на Майдан – а їх вже зносять і обережно кладуть рядочком біля центрального поштамту. Я впізнаю молодого хлопця, з яким 17 лютого каву пила біля Верхньої барикади («Як переможемо, приїжджайте до Рівного, знаю, де в нас хороша кава», – по ходу запрошує хлопчина) – Олександра Храпаченка. «Небесна Сотня». Минулого літа я таки приїхала до Рівного, випила там смачної кави поруч із театром, де Олександр працював. Спілкуюся іноді з його мамою.

Раптом дзвоник від Ігоря Захаренка, директора турфірми «Феєрія»: «Богданко, іду до вас на студію – я випадково відзняв, як розстріляли майданівців на Інститутській». За кілька хвилин у студії зібралося чи не ціле київське бюро «Радіо Свобода» (оскільки центр Києва було перекрито і транспорт не ходив, чимало колег лишалися на роботі цілодобово), й Ігореве відео без монтажу, без коментарів пішло через корпоративну мережу в інтернет.

А того і наступного вечора на Майдан носили труни, і плинула «кача по Тисині», і було неймовірно багато свічок і квітів… Уже тікав із Києва Янукович, уже втікала з України чартерами його команда, вже опозиційні до вчора політики тихцем ділили посади і потоки, а пересічні українці звикали жити у новій країні, де справді найкращі кладуть «душу й тіло» за її свободу і незалежність, де почалося формування політичної нації українців – різних національностей і віросповідань громадян суверенної України.

Досі, згідно із соціологічними опитуваннями, більшість громадян України найбільше довіряють тим інституціям, які проявили себе під час Революції гідності – волонтерам, церкві, армії (сучасна армія України і розпочалась на барикадах у середмісті Києва та на Майданах інших міст). Влада намагається жити по-старому, більша частина пересічних українців теж живе, ніби нічого не відбувалось і не відбувається. Але всередині української спільноти побільшало тих, хто за потреби буде готовий встати на захист країни. Таких на сьогодні, як кажуть соціологи, вже половина, тож Україна витримає.

P. S. Дев’ятьох побратимів, яких подарував Майдан, забрала російська агресія. Не витираю номери їхніх телефонів і не закриваю їхні сторінки в соцмережах – щоб не забути, щоб бути під їхнім небесним захистом…

Текст і фото: Богдана Костюк

Залишити коментар