Четвер, 24 травня

Нещодавно, 13 листопада, українська кіноспільнота звернулася до уряду із проханням збільшити розмір фінансування на промоцію національного кіно. У тексті звернення, зокрема, зазначено, що збільшення фінансування національного кіновиробництва за останній рік посприяло зростанню кількості та якості українського кіно. Однак, на думку авторів відкритого листа, досі лишається проблема промоції вітчизняного кіно. Один із підписантів, громадська організація «Українська кіноакадемія», звернувся ще й особисто до прем’єр-міністра із проханням збільшити розмір фінансування кінематографу в проекті держбюджету на наступний рік. Opinion дізнався, чому кіноспільнота потребує більших коштів, як має відбуватися промоція вітчизняних стрічок, як треба працювати із глядачами та які ще проблеми має українське кіно.

Про що саме йдеться у зверненнях?

У тексті звернення української кіноспільноти, підписаного провідними українськими кінофестивалями та кінооб’єднаннями, повідомляється, що минулорічний розмір фінансування був збільшеним, що, своєю чергою, посприяло зростанню кількості та якості українського кіно. За словами підписантів, українські фільми частіше виходять у національний прокат та здобувають перемоги на різних міжнародних фестивалях. Однак, головною проблемою, на котру звертається увага в обох зверненнях, є недостатній обсяг промоції. Зокрема, автори листа посилаються на світову практику, стверджуючи, що сучасне вітчизняне кіно потребує просування та популяризації не лише серед українців, а й на міжнародному рівні.

«Це вже чудово продемонстрована нашими сусідами з Польщі, Грузії, Литви, Естонії, Чехії, Словаччини стратегія. Мінімум 10 % від загального бюджету на кінематограф державних фондів передбачені на проведення міжнародних фестивалів у своїй країні та популяризацію національних фільмів на міжнародних кінофорумах. Так, наприклад, Польський кіноінститут (аналог Держкіно України) витрачає впродовж року 2 млн євро на участь Польщі у міжнародних кінозаходах і 4,2 млн євро на підтримку міжнародних кіноподій у Польщі, тобто загалом у перерахунку в гривні це складає близько 200 млн», – повідомляється у відкритому листі української кіноспільноти.

Українська кіноакадемія в окремому зверненні до Володимира Гройсмана повідомила, що для впровадження закону «Про державну підтримку кінематографії в Україні» у наступному році необхідно збільшити передбачені кошти держбюджету у чотири рази. «Потужна кінематографічна індустрія є рисою, притаманною кожній державі, що дбає про своє майбутнє, адже кіно має великий соціальний ефект, впливає на позиціонування України на міжнародній арені, як результат відбувається розвиток культурної галузі України, розвиток кіноіндустрії, поліпшення інвестиційного клімату, створення робочих місць та нові надходження до бюджету країни. Ми прагнемо до удосконалення та якісного росту національного кінематографу, що, своєю чергою, потребує значних матеріальних і фінансових затрат, тому ми прохаємо Вас переглянути та перерозподілити фінансування», – написав голова Української кіноакадемії Михайло Іллєнко.

Що спричинило появу цього листа?

Олеся Анастасьєва, кіножурналіст та член Громадської ради при Держкіно, коментуючи це питання, розповіла Opinion про особливості нового закону про підтримку кіно та пояснила, чому сучасна українська кіноіндустрія потребує збільшення фінансування.

«Цього року був ухвалений новий закон про підтримку кіно. Ним передбачається низка нововведень, зокрема збільшення фінансової допомоги на створення повнометражних ігрових стрічок. Якщо раніше автори могли просити у держави до 50 % від загального бюджету фільму, то тепер – до 80 %, а авторське кіно до 100 %; запроваджується державне софінансування виробництва серіалів – до 50 %; запроваджуються рібейти (rebate) – це означає, що зарубіжні кіновиробники, здійснюючи знімання в Україні та залучаючи до цього процесу українських колег, можуть розраховувати на повернення частини своїх кваліфікованих витрат. Ця система діє в багатьох країнах світу і дає свої плоди – прибуток стали отримувати туристична галузь та економіка країн загалом. Аби цей закон почав працювати, для нього необхідно передбачити відповідні кошти у держбюджеті на 2018 рік. Суми, яка була запропонована урядовцями (трохи більше 500 млн грн), недостатньо, тому і зв’явився цей лист. За підрахунками Держкіно, на наступний рік потрібно виділити 2 млрд грн. Скоріш за все, в результаті цієї суми не закладуть, і зараз йдеться про збільшення бюджету на кіно хоча б до 1 млрд грн», – розмірковує кіножурналіст.

Чому потрібні такі кошти?

Сума, про яку каже українська кіноспільнота, спочатку може здатися невиправдано великою. Однак, як це завжди буває, перша думка виявляється помилковою.

«Існує програма виробництва і розповсюдження національних фільмів, до неї входять переможці конкурсів на отримання держфінансування (так званих пітчингів). Це і художні повнометражні стрічки, і короткометражні, і документальні, й анімаційні. Гроші переможцям виділяються поступово, відповідно до сум, які закладені в державному кошторисі, та готовності компаній запустити проекти у виробництво. Якщо Держкіно отримує на наступний рік лише 500 млн грн, воно або не зможе запустити в дію новий закон і почати фінансувати серіали, впровадити рібейти, провести нові конкурси на створення фільмів для кінопрокату, бо повинно фінансувати ті проекти, які вже є у програмі, або якщо почне фінансувати за новими правилами, то не зможе виділити кошти переможцям попередніх конкурсів», – розповіла Олеся Анастасьєва.

Як має відбуватися промоція українського кіно?

Кінокритик та куратор Юля Коваленко впевнена, що промоція вітчизняних стрічок має починатися, насамперед, у самій Україні. І йдеться не лише про глядацьке жанрове кіно, але й про кіно авторське, адже саме цим фільмам найскладніше дістатися до аудиторії.

«Можливо, не треба навіть спеціально цікавитися кіноіндустрією, щоб помітити, що за останні роки кількісно зросло українське кіновиробництво. Наприклад, українські стрічки склали без перебільшень суттєву частину цьогорічного Одеського міжнародного кінофестивалю. Все більше вітчизняного кіно отримує театральний прокат і телевізійний ефір.

Втім, зростання кількості українських фільмів, на моє переконання, є результатом не виключно збільшення фінансування – як і кіно складається не тільки з бюджету. Досить значна частина стрічок – переважно авторського кіно – знімається або за символічні гроші, або взагалі без бюджету, завдяки ентузіазму режисерів. До речі, не тільки через те, що, не зважаючи на підвищення фінансування, неможливо задовольнити бюджети усіх проектів. Для деяких режисерів безбюджетне кіно стає особливою формою висловлювання. Отже, розвиток національного кіно – це не суто збільшення фінансування. Це результат органічної розробки контексту.

На моїй пам’яті питання державної підтримки промоції національного кіно чітко було артикульовано для публічного обговорення після висунення фільму Романа Бондарчука «Українські шерифи» на здобуття премії «Оскар» – мовляв, не маючи достатнього бюджету для промо-кампанії, кіноолімп не подужати. Зрозуміло, що кіноіндустрія – одна з найдорожчих індустрій розваг, що вимагає значних вкладень, зокрема і у процеси просування та рекламу. Проте важливо, на мій погляд, зробити акцент на тому, що промоція національного кінематографу полягає також і в розбудові українських фестивалів, у розвитку української кінотеатральної системи, у підтримці умов для налагодження прямих зв’язків українських кіноматографістів із колегами з інших країн.

Тобто промоція українських стрічок має починатися в самій Україні. І йдеться не тільки про глядацьке жанрове кіно, але й про авторське – саме цим фільмам сьогодні найважче дістатися до аудиторії. Українським містам не вистачає кінотеатрів, що орієнтувалися б не тільки на загальний мейнстрім; не вистачає системи сінематек, в яких будь-хто міг би знайти рідку класику чи сучасні фестивальні новинки, зокрема українські; не вистачає якісного онлайн-кінотеатру, який, по-перше, задовольняв би вимоги правовласників щодо безпечного демонстрування матеріалів, по-друге, був би максимально простим та зручним для користування глядачами, і, по-третє, наповнення репертуару якого відбувалося б із певною кураторською роботою», – поділилася з нами Юля Коваленко.

Чого не вистачає українському кінематографу?

Ілля Свідлер, директор кінодистриб’юторської компанії KINOLIFE Distribution переконаний, що наше кіно почало нарешті завойовувати міжнародну арену. Разом із тим Ілля зізнався Opinion, що існують речі, котрих сьогодні дійсно не вистачає.

«Український кінематограф, на мою думку, зараз у стані активного розвитку. Українське кіно впевнено виходить на міжнародну арену, збільшується кількість копродукційних та комерційних проектів. Відчувається необхідність створення сучасного кіноосвітнього закладу, де будуть навчати передусім сценаристів, режисерів та продюсерів», – зазначив директор компанії KINOLIFE Distribution.

Чому українське кіно не окупається, та як це можна виправити?

У коментарі для Opinion український режисер та письменник Валерій Пузік розповів, що навіть за наявності великої кількості вітчизняних фільмів у прокаті, далеко не кожен українець має до них доступ. Режисер переконаний: потрібно постійно працювати з аудиторією, відбудовувати кінотеатри там, де вони стали непридатними для переглядів, і збільшувати фінансову підтримку презентацій українських робіт всередині країни.

«Якщо глянути статистику, за цей рік у прокат має вийти 33 українські стрічки. Це хороший показник, і він говорить сам за себе. Українське кіно на підйомі. Але якщо придивитись і вдуматись, то мало хто згадає всі ці фільми. “Сторожова застава”, “Кіборги”, “Червоний”, “Dzidzio Контрабас” – ми від сили нарахуємо 10 картин, про які знає не тільки кіноспільнота. Що ж тоді робити із тією левовою частиною фільмів, які коштують мільйони, але показують їх в обмеженому прокаті на два-три екрани в місті такому, як Одеса, наприклад? У мене суто глядацька позиція зараз: якщо це гроші платників податків, із держбюджету, то де можна подивитися це кіно в Підгайцях Тернопільської області чи в будь-якому іншому районному центрі, де аудиторія є, але з нею не працюють?

Я часто чую, що в Україні мало кінотеатрів, що складно “відбити” гроші, витрачені на виробництво фільму. Так, складно, але для цього потрібно нарощувати та взаємодіяти з аудиторією, відбудовувати кінотеатри у Старій Синяві, Деражні, Татарбунарах, Гусятині, у райцентрах де є кінотеатри, але вони порожні, і приміщення орендуються під магазини.

Я, звісно, за збільшення фінансування українського кіно. Це річ потрібна і важлива. На мою думку, це збільшення має йти на презентацію українського продукту всередині країни, зокрема на створення єдиної платформи фінансування кіноклубів та ініціатив, які готові показувати й возити кіно. Цим зараз активно займається Мандрівний фестиваль Docudays, Lampa.doc, 86PROKAT, “СУК”. Всі ми прекрасно розуміємо, що це крапля в морі. Такі структури потрібно розбудовувати на державному рівні й усіляко підтримувати. Плюс, в Україні вже давно повинен був би діяти сервіс типу Megogo, де за певну абонплату можна глянути фільми, створені Держкіно за останні 5 років. Але його немає. І це проблема. Замість чергового фільму за 75 млн грн, який не окупиться в прокаті (я зараз про проект Олеся Саніна “Захар Беркут”), краще ці гроші виділити на створення та розбудову мережі», – поділився Валерій.

Фінансування – єдина проблема українського кіно?

Розмірковуючи над цим питанням, Олеся Анастасьєва виокремила три не менш важливі проблеми, вирішенням яких українська кіноіндустрія має займатися власноруч.

«Промо. Більшість українських кіновиробників не вміють рекламувати свій фільм. Приклади вдалого промо – це не правило, а виключення, цього року до таких можна уналежнити “Dzidzio Контрабас”, “Сторожову заставу”, “Інфоголіка”. Це призводить до того, що більшість глядачів навіть не в курсі, що якийсь український фільм виходить у прокат. Відповідно, не йдуть на кіно. Відповідно, кількість проданих квитків мала. Відповідно, автори навіть не окупають витрати, які понесли на виробництві стрічки. Відповідно, кінотеатри не охоче беруть українські стрічки, а якщо і беруть, то ставлять їх на сеанси, які найменше відвідують, наприклад, на 10 ранку в будній день.

Нещодавно Верховна Рада проголосувала за скасування ПДВ на квитки для українських фільмів та тих, що озвучені українською. Норма має запрацювати вже із січня 2018 року та діяти впродовж 5 років. Подивимося, чи допоможе це налагодити діалог між виробниками фільмів та кінотеатрами, і як позначиться на ціні квитка, адже багато представників українського кінобізнесу скаржаться і на вартість квитка – вони вважають її замалою. Проте особисто я як постійна відвідувачка українських фільмів, саме як пересічний глядач не впевнена, що глядач погодиться платити 100 і більше грн за один квиток на український фільм, тим паче, що вже цього року їх вийшло у прокат понад 30.

Пропозиція і попит. Більшість українських стрічок за жанром – драми. Масовий глядач українського кінотеатру робить вибір на користь комедії, фентезі, мультиків, фільмів для сімейної аудиторії тощо. Цього року український кінематограф представив низку таких фільмів, але їхній відсоток все ще залишається малим. Більшість українських кінематографістів не цікавить думка та смак глядача, досі не проведене соціологічне дослідження на тему “глядач українського кіно” – ми не знаємо, чи впливає на рішення глядача придбати квиток на фільм саме те, що він український? Звідки він дізнається про фільм? Який його вік, стать, рід занять? Наскільки для нього важливим є “сарафан”?

Відповідальність. Новий закон про кіно має не тільки збільшити фінансову підтримку кіновиробництва, але й ввести відповідальність. Її мають нести як виробники фільмів, які отримують кошти з держбюджету, так і експерти, які визначають, кому саме дати ці кошти. На сьогодні цієї відповідальності ніхто з них не несе, тому автор невдалої стрічки може знову отримати гроші від держави вже на новий проект, від тих самих експертів, бо їхні прізвища не зазначають у титрах того фільму, які вони підтримали, а мали б», – підсумувала кіножурналіст.

Текст: Дмитро Журавель

 

1 комментарий

Залишити коментар