Четвер, 24 травня

Маєток Ярошевича навряд чи можна відшукати хоча б на одній туристичній мапі нашої країни. Його не заносили до жодних реєстрів пам’яток національного значення, ніколи не визнавали пам’яткою культурної спадщини та майже не згадують у контексті туристичного маршруту Білгород-Дністровського. Будівля, що приховує за своєю огородою цілком унікальну та неповторну історію, тепер перетворилася на типовий архітектурний фантом, чергове свідчення давності міста та безжалісності часу.

Дізнатися про його історію так само непросто, як потрапити усередину: всю увагу гостей міста сконцентрувала на собі середньовічна фортеця на березі Дністровського лиману. Про неї знають в усій Україні та поза її межами, вона стала символом і брендом міста, її регулярно реставрують, досліджують та рекламують. Тінь, котру відкидає Аккерманська фортеця на інші архітектурні споруди Білгород-Дністровського, пояснюється, певно, не стільки величчю та важливістю пам’ятки, як елементарною зручністю для влади. Саме тому, намагаючись створити умовне історичне резюме маєтку, у різних джерелах зустрічаємося з невпевненістю дослідників та відсутністю достатньої кількості фактів.

Достеменно відомо про дату будівництва – 1890 рік. Найімовірніше, маєток не одразу належав родині Ярошевичів. Більшість краєзнавців схиляються до думки, що збудували його члени родини князя Волконського, представника російського князівського роду чернігівської гілки Рюриковичів. Пізніше, приблизно у 1894 році, будівлю придбав представник стародавнього польського роду, суддя та землевласник Алоїзій Ярошевич. У роки війни будинок переобладнувався під відділ румунського банку, а після звільнення міста радянська влада створила на базі маєтку дитячу лікарню.

Серед аккерманців про родину Волконських знають не всі, так само не всі здогадуються, що, крім Алоїзія, хтось ще був власником цієї споруди. Чи суттєво це для мешканців міста? Ні. Для них будинок на вулиці Пушкіна сьогодні має три головні назви: маєток Ярошевича, колишня дитяча лікарня та майбутній Палац одружень. Останній вже довгі роки лишається блакитною мрією містян, котра час від часу озвучується в обіцянках місцевих депутатів. Та чи варто говорити у майбутньому часі про те, що невпинно тяжіє перетворитися на минуле?

Дорогою до маєтку не знаходимо жодних вказівників, котрі б свідчили про правильність нашого руху, однак заблукати центром старого міста неможливо: так чи інакше, всі тамтешні дороги перетинаються біля міського парку. За діагоналлю від нього – колишня лікарня, себто будинок Ярошевича.

Сама споруда, ретельна прихована за деревами, – привид аккерманської архітектури, що все більше ховається від сучасності. І, що найбільш сумно, ніхто не заважає йому цього робити: найкращі дні життя маєтку давно минули, сьогодні він нагадує ламповий радянський телевізор, котрим ніхто не користується, але й не викидає, бо це яка-не-яка пам’ять.

Місцева влада відхрещується від звинувачень у бездіяльності, пояснюючи, що в 2013 році споруда перейшла у власність Міністерства юстиції, котре мало втілити мрію багатьох аккерманців: нарешті створити новий Палац одружень. За чотири роки жодних спроб відремонтувати історичну будівлю не було. Сьогодні Мін’юст хоче повернути маєток у власність міста, але це питання також зависло у повітрі. Так само у повітрі зависла й частина будівлі.

Анфас будинку, що височіє над центральним входом, виглядає по-людськи втомленим і безсилим. Раніше, коли всередині маєтку ще лікували місцевих дітей, фасадну частину підтримували колони, створюючи умовний коридор від воріт до входу в саму будівлю. Сьогодні ж архітектурне рішення родини князів Волконських вирішили осучаснити: замість розвалених колон використали звичайні дерев’яні балки, котрі не дозволяють обвалитися частині маєтку.

За парканом маєтку цікавість поступається почуттю страху: здається, що кожний зайвий чи необережний рух може прискорити момент остаточної загибелі будинку Ярошевича. Усі ці спроби хоча б якось врятувати архітектурну споруду, підпираючи дах та стіни балками, зблизька виглядають по-дитячому ще більш наївними та умовними. Мимоволі розумієш усю абсурдність ситуації: маєток, у стінах якого раніше була лікарня, сьогодні сам перетворюється у невиліковно хворого пацієнта, якому час від часу дають звичайні вітаміни, сподіваючись на ефект плацебо.

На самій території довкола будівлі створюється атмосфера цілковитої ізоляції, певного порталу між світом сучасним і минулим. Коли по той бік паркану проїжджають автівки чи проходять закохані пари, ти почуваєшся непоміченим, повністю абстрагованим, ніби дивишся у майбутнє, де тобі не знайшлося місця.

Час від часу виникає бажання відчути себе на місці Ярошевича, який тільки-но придбав собі майже новий маєток. Тоді, певно, не було людини, котра б проходила повз, не озирнувшись на цей будинок, не оцінивши його величі та краси. Нині повз маєток Ярошевича проходять із такою ж байдужістю, немов це черговий продуктовий магазин, до якого тобі не потрібно: все необхідне вже придбано.

Приблизно так ми придбали й Аккерманську фортецю, взявши її за еталон туристичних локацій Одещини і не замислюючись, що в будь-якій ситуації є якщо не альтернатива, то хоча б рівнозначне доповнення. З архітектурних споруд, котрі залишилися в тіні аккерманської мекки, можна було б створити цілком автентичний та унікальний культурно-історичний комплекс. І цілком можливо, що колись це станеться, однак слід пам’ятати, що навіть найміцніші балки не здатні тримати на собі вагу маєтку й часу вічно.

Текст: Дмитро Журавель

Фото: Саша Населенко

Залишити коментар