Середа, 20 червня

Документальна повнометражна стрічка «Будинок “Слово”» вийшла у всеукраїнський прокат у дні пам’яті 1111 жертв, яких розстріляли 80 років тому. І хоча режисер фільму Тарас Томенко стверджує, що це спеціально не прораховували, випадковість ще раз засвідчує вчасність виходу картини. Адже в ній йдеться про долі десятків людей, які проживали в одному будинку й були страчені в ті страшні дні листопада 1937 року.

Прем’єра картини відбулася 17 жовтня в конкурсній програмі 33-го Варшавського кінофестивалю. За свідченням режисера, європейці знають про ці події подекуди більше, ніж власне українці. Від задуму до реалізації фільм пройшов довгий шлях. Працювали над 80-хвилинною стрічкою про Розстріляне відродження понад чотири роки. Знайдено й опрацьовано багато сторінок і фото в приватних домашніх архівах, прочитано томи архівних справ СБУ й документів, які тільки нещодавно були розсекречені, відтворено багато прогалин в історії країни й літературного процесу зокрема. На основі опрацьованого матеріалу про так звану українізацію кінця 20-х–початку 30-х років минулого століття, фото- і відеодокументів, спогадів свідків, хронік тих часів, записів голосів героїв і створили фільм. Жодного актора та штучного відтворення подій у фільмі немає. Головний персонаж – будинок у Харкові (тоді в столиці), який за формою нагадує літеру С і який харків’яни охрестили будинком «Слово». Побудований на кошти, спеціально виділеними особисто Сталіним. Будинок, у який поселили тогочасний цвіт української нації: письменників, художників, архітекторів, композиторів, науковців – щоб легше було за ними наглядати. Будинок, мешканців якого було заслано на Соловки, розстріляно, знищено та зламано. Про це та інше поговорили з режисером фільму Тарасом Томенко.

У сучасному харківському будинку «Слово» є музей? Хто тепер живе в цих квартирах, де жили митці?

Музею немає. Живуть звичайні харків’яни, які подекуди навіть не знають, у чиїх квартирах живуть. Нас на зйомках мало не побили, люди були дуже агресивно налаштовані, бо не розуміли, що ми робимо. Адже там навіть немає табличок із зазначенням прізвищ тих, хто там мешкав. Є одна спільна дошка, встановлена ще в 90-ті, де зазначені просто прізвища тих, хто жив. І жодного слова про те, що їх знищила тогочасна влада. Ми на зустрічах запитували і харків’ян, і киян, чи знають вони про будинок «Слово», хто там жив. То зі ста осіб тільки на історичному факультеті один хлопчина підняв руку.

Чи складно було працювати над фільмом? Чи багато знайденого матеріалу не ввійшло до фільму?

Фізично було важко шукати все це по архівах. Десятки кілометрів плівки переглянули. Сотні, тисячі справ перечитали, щоб знайти зернинки правди. Перший варіант сценарію був понад 400 сторінок, а в остаточний монтаж увійшло вдесятеро менше – тільки 40 сторінок тексту. Величезний масив інформації опрацювали! Неможливо було все вмістити – обмежилися тільки тими роками, про які фільм.

Складно було й морально, коли розумів, в якій атмосфері мешканці будинку жили. Моторошно від розуміння того, що люди 24 години на добу жили «під прицілом», «під ковпаком». А вони ж іще й творили, що в такій атмосфері психологічно складно.

Неймовірне враження на мене справили листи Миколи Куліша до дружини. Коли тримаєш в руках ці клаптики паперу, написані червоним олівцем спочатку українською, а потім вже й російською, щоб якийсь товариш полковник їх зрозумів, бачиш скільки болю у тих папірцях, хоча там лише три-чотири рядочки, розумієш, скільки там між рядків…

Микола Куліш, який також мешкав у цьому будинку, у своїй сатиричній комедії «Мина Мазайло» задовго до явних ознак цькування вустами свого героя – дядька Тараса — сказав, що українізація – це спосіб з’ясувати, хто справжній українець, щоб потім цих людей викосити. Так і сталося?

Ця штучна українізація, яка була у 20-ті роки минулого століття, насправді була трішки комічною. Як і зараз зокрема. Подекуди самі письменники досить іронічно ставилися до цього всього. Скажімо, й у Підмогильного в романі «Місто» це видно. Пам’ятаєте, коли його герой ходить на курси українізації?

Це тоді сприймалося якось весело. Вони просто не могли уявити, чим це закінчиться. Звісно, я теж так вважаю, що та українізація була здійснена для того, щоб виявити хто є хто, виявити всі сили. Це схоже на те, що роблять лікарі, – на бакпосів (суть бакпосіву на мікрофлору полягає у виведенні чистої культури мікробів з метою визначення джерела запалення або іншого захворювання – прим. ред.). Тож це було зроблено свідомо, і тому вони виявляли саме міру таланту людини. Щоб потім знищити!

Ви знайшли прямі докази в документах?

Прямих доказів, наказів на знищення немає, тому що ці всі рознарядки надходили звідти – згори. Сюди вже доходили інструкції, як діяти. Та українізація передусім була зумовлена національним піднесенням, тому що Україна пройшла на той момент очищення революцією 1917 року. Були величезні надії, що вона стане незалежною державою. В України була своя програма, на відміну від росіян, в якій українці хотіли своєї власної держави. І це їм було просто необхідно після польського поневолення, російського поневолення. Українцям було важливо, конче потрібно донести українську мову до загалу. Але подекуди все ж таки це виглядало досить комічно. Була розроблена і державна політика щодо цього питання. Тривало все аж доти, поки не перекрився кисень і не почалося знищення.

На початку фільму ви протиставили слова Максима Горького, який не хоче, щоб його повість «Мати» перекладали «на украинское наречие», вислову Сталіна, який підкреслює, що українську культуру треба розвивати саме українською мовою. З його боку це розуміння ситуації чи звичайна хитрість?

Так, Сталін саме так і говорив, ми його процитували. Це було і розуміння того, що від нього хочуть почути, і його славнозвісна хитрість. Це все було підступно, звичайно. Вони всі говорили одне – робили інше. Так діяли НКВСисти, так діє російське телебачення і зараз. У тому-то й підступність цієї системи. Вони не говорять прямо: «Я нападу». Вони кажуть: «Ми не нападаємо», а б’ють в спину. Те ж саме і зараз відбувається.

У фільмі йшлося про те, що письменники все ж таки бачили на власні очі Голодомор. Чи були у матеріалах справ, які ви досліджували, невідомі художні тексти, де вони про це пишуть?

Чутки про голод з’явилися значно раніше, але в них тривалий час просто не вірили. Адже більшість митців, коли це тільки починалося, їздили на «розкуркулення» селян. Це була така своєрідна традиція: «розкуркулення з письменниками», щоб надати вагомості процесу. Тому вони й не розуміли спочатку, що то призведе до Голодомору. Ба більше, коли вже масово вмирали люди, вони не розуміли, що то саме Голодомор. І тоді Багряний, здається, перший поїхав і почав бити в набат! Але вони продовжували не вірити. Харків на той момент був очеплений. Дуже багато людей голодних хотіло прорватися. Стояли блокпости – селян не пропускали до Харкова. Дехто проникав, і є багато спогадів Куліша, коли залазили в будинок «Слово» діти, крали їхні продукти з балконів (бо холодильників не було). І ніхто навіть тоді ще не розумів справжнього масштабу трагедії. Потім Хвильовий вирішив поїхати. Щоб не запідозрили, бува, чогось лихого, він взяв від редакції направлення, що їде ніби на репортаж до села, і манівцями поїхав селами. І тоді, коли це побачив на власні очі й вжахнувся, він надіслав телеграму: «Село умирает тчк»… Після того, власне, у нього і стався переворот у свідомості. Відбулася ломка: від романтика революції до людини, котра зрозуміла, у чому річ і який насправді монстр, якого він оспівував.

У нього є рядки про те, що зрозумів: на смертях омріяне щастя не побудуєш…

Так, не побудуєш. І тому він пускає собі кулю в скроню…

А текстів зі згадками про Голодомор не знайшли. Було раніше в Миколи Куліша – ще в 20-х роках про той голод… Про 33-й рік саме в творах я не зустрічав.

Ви вже почали працювати над наступною картиною, яка розповідатиме про цих же людей. Розкажіть, що це буде за фільм?

Це повнометражна драма з елементами детективу, з любовними лініями. Ймовірно, оповідь дійсно буде про цих всіх персонажів. Це не документальний фільм, а повністю ігрова картина.

Але ж в основі лежатимуть історичні факти?

Відкрию вам карти. Тільки одну. У нашому фільмі герої мають реальних прототипів-письменників, і тільки їхній єдиний антагоніст – вигадана людина.

Будинок «Слово» теж фігуруватиме в картині?

Так, звичайно. Буде і будинок, і його декорації. Там дуже круто будуть розвиватися події, несподівано. Найімовірніше, називатиметься «Слово». Робоча назва поки що така – за назвою будинку.

Яку мету переслідували, плануючи зйомки фільмів про Розстріляне відродження?

Я хотів би, щоб інтерес не згасав. Усі матеріали є у відкритому доступі. Можна про все почитати самостійно. Але найголовніше, щоб глядачі читали їхню поезію, тому що «поет живе доти, доки живе його поезія». Моя головна місія полягає в тому, щоб людина прийшла додому, відкрила книжку й прочитала ці твори – це буде найкраще шанування пам’яті митців!

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Валерій Пузік

Залишити коментар