Середа, 20 червня

Якщо пошукати в інтернеті українські прислів’я про дружину й чоловіка, то можна знайти серед них і такі: «А я свою жінку так побив, аж тіло почорніло – то давай плакати, поки аж побіліло», «Як чоловік жінки не б’є, то жінка сохне» або «Діж не перемісити, а жінки не перебити». На жаль, випадки, коли сім’ї живуть за такими правилами, не поодинокі і в ХХІ столітті. Тож, мабуть, не випадково результати чотирьох місяців роботи пілотних мобільних груп із протидії домашньому насильству «ПОЛІНА» презентували 7 листопада в Києві у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара».

Близько 60 % українок регулярно страждають від фізичного насилля, відчуваючи небезпеку не лише в нічний час на вулиці, а й у власних оселях. Такі дані доповіді ПРООН «Безпека і правосуддя в Україні». Домашнє насильство – злочин особливої категорії, що потребує особливих підходів, оскільки у 85 % випадків відбувається між інтимними партнерами, які мають емоційний зв’язок. За статистикою, 83 % потерпілих від домашнього насильства – це жінки, 11 % – чоловіки і 6 % – діти. 99 % тих, хто став жертвою або свідком домашнього насильства в дитинстві, повторюють ту ж саму модель у своєму дорослому житті. А із сім’ї насильство поширюється на все суспільство.

Домашнє насильство – не унікальна українська проблема, від неї страждають усі суспільства і всі соціальні групи, незалежно від рівня прибутків, освіти й соціального становища. Але якщо у Швеції, за словами посла Мартіна Хагстрьома, люди повідомляють у 20-25 % випадків домашнього насильства (і це дуже хороший показник), то в нашій країні виявляють дуже незначну частину таких злочинів.

Так, наприклад, у 2015 році по Україні було зафіксовано 116 тис. викликів поліції з приводу домашнього насильства. У 2016-му – 127 тис., а за дев’ять місяців 2017-го – вже близько 84 тис. (майже 1,5 тис. з них – від дітей). Згідно з дослідженнями, це лише близько 10 % всіх випадків домашнього насильства. Усі інші залишаються в тіні через низьку обізнаність населення щодо проблематики, недовіру до правоохоронних органів, а також відсутність ефективних законодавчих інструментів із протидії цьому явищу. Тим часом ситуація загострюється ще й війною на сході України, від якої особливо страждають жінки й дівчата – різко зростає рівень випадків домашнього насильства, сексуальних злочинів і дискримінації.

Аби виправити таку ситуацію і створити ефективну систему виявлення, реагування та протидії, МВС ініціювало пілотний проект «Поліцейська мережа протидії домашньому насильству» – «ПОЛІНА». Його емблемою стала бабка – символ відваги й сили в Японії, оновлення і відродження після тяжких випробувань – в індійців Америки.

З 12 червня 2017 року проект «ПОЛІНА» запрацював у Дарницькому районі Києва, у Малиновському районі Одеси і в Сєверодонецьку.

Три такі різні регіони, за словами заступника міністра внутрішніх справ України з питань європейської інтеграції Анастасії Дєєвої, було обрано, «аби подивитись, як люди, соцслужби й місцева влада сприймуть проект, краще побачити помилки, зрозуміти, як їх виправити і як масштабуватися».

Анастасія Дєєва стверджує: «Ми завжди оперуємо цифрами, але всі розуміють, що дослідження в Україні поки що не провадяться на належному рівні, аби показувати реальну статистику. Нещодавно 13-річний хлопчик зателефонував у поліцію і попросив якомога скоріше приїхати на допомогу 10-річному брату, якого побив п’яний батько. Для мене цей випадок – показник більшого розуміння серед українців, що домашнє насильство – це злочин. На жаль, це те, про що ми завжди соромимося говорити. І дуже часто ставимося до постраждалих як до безпосередніх винуватців».

До кінця року проект планують поширити на Новокодацький район Дніпра, Суворовський район Одеси та Лівобережний район Маріуполя. У першому кварталі 2018-го «ПОЛІНА» має запрацювати в Києві, у Львові та в Хмельницькому, а до кінця року, можливо, покриє 90 % України.

«Проект обмежений легально, – продовжує Анастасія Дєєва, – оскільки в нашій державі домашнє насильство не визнається злочином. Парламент поки що не готовий ратифікувати Стамбульську конвенцію (яку Україна підписала ще в 2011 році) – міжнародний документ, де прописані механізми протидії домашньому та гендерно обумовленому насильству, а також забезпечення необхідної інфраструктури на місцях – закладів, де жертва може отримати комплексну психологічну й медичну допомогу. Але хоча б висловлюється готовність прийняти закон про протидію домашньому насильству.

У світі є чимало підходів, як вирішувати цю проблему, якими можна було б скористатися, але нам потрібні законодавчі інструменти, а також рамка, яка дозволить обмінюватися інформацією в офіціальних відносинах, щоб поліція, медики, соціальні працівники тощо могли працювати спільно. Міжсекторальної взаємодії, інструкцій, як діяти в тому чи іншому випадку і куди направити жертву, дуже часто не вистачає. Особливо на рівні регіонів, сіл та поселень.

Тим не менше, хоча перші цифри “ПОЛІНИ” здаються невеликими, її прогрес – у заразливості прикладів, коли люди попросили про допомогу і отримали її.

Тож якщо ваш партнер (чоловік / дружина або інший член сім’ї) завдає вам фізичної шкоди або постійно погрожує; обмежує контакти з друзями та близькими, контролює, що ви робите і з ким бачитесь; примушує займатися сексом проти волі; постійно критикує, принижує; позбавляє права розпоряджатися навіть особистими коштами, приймати самостійні фінансові рішення; погрожує, що вижене з приміщення, залишить без грошей і не платитиме аліментів; використовує дітей для встановлення контролю над вами, погрожує відібрати дитину і заборонити бачитися з нею; забороняє вам вчитися, працювати, робити кар’єру тощо – викликайте “ПОЛІНУ”».

Мобільні групи поліцейських були створені людьми, мотивованими займатися саме цією проблемою. У багатьох випадках – жінками, які свого часу стали свідками чи жертвами домашнього насильства і в поліцію іноді приходили саме для того, аби допомогти іншим боротися з цим явищем.

«ПОЛІНА» формується з жінок та чоловіків – офіцерів поліції, співробітників підрозділів превенції Нацполіції (дільничних офіцерів та ювенальної превенції) та слідства.

«Найбільшою проблемою на сьогодні є міжсекторальна взаємодія, – повторює Анастасія Дєєва. – Для забезпечення комплексної допомоги постраждалим і з метою розвитку необхідної інфраструктури (притулків для потерпілих, забезпечення необхідної соціальної, медичної, психологічної, юридичної допомоги та можливостей для повернення до нормального життя, а також корекційної роботи з кривдниками) до проекту залучають й інших партнерів, зокрема Міністерство охорони здоров’я».

«Із проблемою насильства я знайомий не як чиновник, а як лікар, – відзначає заступник міністра охорони здоров’я Олександр Лінчевський. – Зґвалтованій жінці, яка приходить до приймального відділення лікарні швидкої допомоги або в бюро судово-медичної експертизи, доводиться знову пройти по колу знущань і нелюдської, дикунської поведінки.

Для лікаря жертва домашнього насильства – найчастіше зайва морока. На жаль, система досі відбирає не тих лікарів, які щиро хочуть допомагати, і націлена не на вирішення проблеми, а на те, щоб її позбутись. Якщо потерпіла не потребує медичного втручання, то лікар просто відправить її додому.

Насправді є чимало тих, хто щиро переживає за пацієнта. Але це особистісне, а не інституціональне. Такий лікар, ідучи на певні порушення, залишає жінку в лікарні без будь-яких формальних показань, аби їй бодай було де переночувати, а не повернутися до насильника.

Ми можемо змінити вимоги і правила поведінки в чинній нормативній базі. Але набагато складніше буде змінити лікарську психологію і ставлення. Наказом міністерства справжню щиру емпатію і бажання допомогти не прищепити. Якщо проблему домашнього насильства не обговорювати, не звертати на неї уваги, нічого не зміниться. Це дійсно важливо, і це потрібно робити».

«Пам’ятаю, як ми прийшли в одну з лікарень і довго розпитували лікарів про їхні проблеми, – продовжує виконавчий директор фонду “АНТИСНІД” Ольга Руднєва. – Лікарі жалілися. Врешті-решт ми запитали, якою є їхня найбільша проблема, позбувшись якої, в лікарні все буде добре. Подумавши, лікар відповіла: “Пацієнти”.

Я сподіваюся, що таке ставлення все-таки вдасться змінити. Бо від лікарів залежить дуже багато.

Рік тому наші партнери проводили дослідження щодо ВІЧ-позитивних жінок, його дані мене шокували. Кожна третя жінка з ВІЧ потерпала від фізичного насилля вдома. 47 % з них нікуди не звертались. Тобто кожна друга жила з цим і взагалі не визнавала, що є проблема. Ці жінки мають подвійну стигму, оскільки ще й ВІЧ-позитивні. Іноді вони бояться йти до лікарні, не бажаючи розкривати свій статус.

Згідно з дослідженням, 48 % цих жінок тією чи іншою мірою залежали від своїх чоловіків. 28 % – фінансово та економічно. Тобто, потерпаючи від домашнього насильства, вони не могли залишити своїх чоловіків зокрема й через ці причини.

За 13 років роботи нашого фонду до нас зверталася велика кількість жінок – за фінансовою та медичною допомогою. Але жодного разу – зі скаргою на те, що вони потерпають від домашнього насильства. Ба більше, багато жінок навіть не знають, що є жертвами фізичного або психологічного насильства. Вони не бачили інших прикладів, бо так завжди було в їхній сім’ї.

Я розмовляла з 13-річною дівчинкою, батьки якої били і знущалися над нею. Вона втекла з дому й оселилася в підвалі батьківського будинку. Завагітнівши і народивши дитину, вона принесла її до своєї мами. Бо не знала, як може бути інакше…

Проблема у тім, що дитина завжди повторює рольові моделі, засвоєні у сім’ї, якщо інших поруч немає. Це цикл, який ми маємо перервати. Ми повинні про це говорити. Ми маємо розуміти: якщо людина довідалася про “ПОЛІНУ”, викликала й наважилася впустити поліцію в свою оселю, то успіх має бути стовідсотковим, інакше «ПОЛІНУ» вона більше не викличе.

Можна довго очікувати від держави створення належної системи. Але якщо ми самі не визнаватимемо, що в нас ця проблема є, не створюватимемо нові рольові моделі, нічого не зрушиться з місця. Саме тому наш фонд починає проект “Натхнення”, спрямований на підтримку дівчат-підлітків та створення зв’язків між успішними жінками та дівчатами, які мріють про власний розвиток та доступ до якісної освіти. Ми хочемо створити нові рольові моделі, аби дівчата, дивлячись на приклади успішних жінок, розуміли, що може бути інакше.

Влітку наш фонд запустив флешмоб #‎маюправосказатиНі. Це було величезне натхнення, коли українські дівчата розповідали історії про те, як знаходили свій шлях. Ми відчули, що ми, українки, сильні. І завжди були такими. Але маємо нагадувати собі про це щодня».

«Останні два роки я багато їжджу різними містами України і зустрічаюся з жінками, — розповідає телеведуча та громадська активістка Маша Єфросиніна. – Читаю мотиваційні лекції, націлені на підняття самооцінки. Адже, за статистикою, частіше за все жертвами домашнього насильства стають жінки з низькою самооцінкою, недооцінені як своїми батьками, так і чоловіком.

Майже всі жінки після лекції підходять до мене (а частіше пишуть особисті повідомлення) і розповідають свої історії. Моя особиста статистика випадків домашнього насильства жахлива.

Коли я запитую, чому жінка продовжує жити з насильником, варіантів відповіді кілька: «А як я залишусь одна, без чоловіка?» (це звучить, зокрема, і з вуст освічених, розумних жінок), «Я терплю все це заради дітей», «Я залежу від нього матеріально і нічого не можу з цим зробити». У всіх цих жінок немає впевненості, майже всі вони говорять про певні страхи зробити цей важливий крок. Передусім задля того, аби врятувати себе.

У нас також є фонд “Твоя опора”, який займається дітьми-сиротами. Зараз до нас потрапили дві дитини, що впали в кому після того, як одну з них побив вітчим, а другу – батьки, які й досі не понесли за це покарання.

П’ять інтернатів із дітьми-сиротами в зоні АТО, якими ми опікуємось, переповнені. Але майже 90 % цих дітей мають батьків, які їх покинули і навіть не були позбавлені батьківських прав. Деяких дітей до дитбудинку привели сусіди або родичі, забравши з неблагополучних сімей. Хіба це не насильство?

Я також розмовляла з колишніми співробітниками соцслужб, які залишили цю роботу, бо не могли змінити ситуацію. Вони розповідали про секретні квартири, де жінкам можуть надати медичну, юридичну та психологічну допомогу. А також про те, що 90 зі 100 жінок, які приходять туди побитими і приниженими, після надання першої медичної допомоги повертаються додому, відмовляючись від подальшої допомоги. Бо їм “так зрозуміліше жити”. І я думаю, що змінити це “зрозуміліше” можна, тільки якщо постійно говорити про це з усіх трибун».

За словами старшого інспектора з особливих доручень Департаменту патрульної поліції Андрія Ткачова, навчання новачків на одному з перших курсів для поліцейських із протидії насильству в сім’ї починається з відеоролика «Він подарував мені квіти»:

«“Він подарував мені квіти…

…тому що вчора у нас була сварка, він штовхнув мене, і я вдарилась головою об стіну. Але він не хотів, тому вибачився і подарував мені квіти…

…Він подарував мені сьогодні квіти, тому що вчора в нас була сварка, і він побив мене. Але це були емоції. Так, друзі та родичі кажуть, аби я пішла від нього. Але куди я піду? У нас діти, і мені ніде з ними жити…

…Діти принесли мне квіти. І поклали їх на мою могилу…”

Цей ролик дає розуміння: якщо не боротися з домашнім насильством, воно буде зростати і поширюватися. Кожний випадок домашнього насильства індивідуальний і має якусь причину. Якщо ми тільки реагуємо, то націлені лише на верхівку айсберга. Тому співробітників, які входять до групи “ПОЛІНА”, ми вчимо шукати причину».

Мобільні групи працюють за принципом закритого циклу, де поліція – лише один із компонентів, який взаємодіє з усіма причетними структурами та організаціями, починаючи з гарячих ліній «Ла Стради» (телефон 386) і «102», а також соціальних служб, які допомагають зрозуміти, як діяти правильно в умовах недосконалості інфраструктури (коли не завжди є можливість розмістити жертву в притулку або на соціальній квартирі та надати більш тривалі психологічну реабілітацію і допомогу) і законодавства.

«ПОЛІНА» – ефективна модель, бо до її складу належать представники різних підрозділів поліції, які мають компетенцію працювати з будь-якими правопорушеннями.

Першими на виклик приїжджають патрульні поліцейські, там, де вони працюють. Їхнє завдання – деескалація конфлікту та оформлення первинної документації – опитування, заява тощо. Потім, якщо вони ідентифікують випадок як домашнє насильство, приїжджає група «ПОЛІНИ», яка має всі інструменти, передбачені сьогодні чинним законодавством.

Однак, на думку керівника ювенальної поліції Нацполіції Лариси Зуб, не все залежить тільки від поліцейських. «Мене часто вражає реакція суспільства, – відзначає вона. – Коли ніхто не бачить і не чує, як у сусідській квартирі знущаються над дитиною; коли вихователь у дитсадку або класний керівник у школі не помічають очевидних слідів побоїв. Протидія домашньому насильству – комплексна робота. Ми маємо реагувати всі разом. Не тільки поліцейський, соцпрацівник або лікар. Кожен із нас повинен не залишатися байдужим до таких ситуацій».

До речі, з 25 листопада починається міжнародна кампанія «16 днів активних дій проти насильства щодо жінок». Мета акції – привернути увагу суспільства до проблеми боротьби з насильством у сім’ї, протидії торгівлі людьми і жорстокому поводженню з дітьми, гендерному насильству та забезпеченню рівних прав жінок та чоловіків.

Текст: Ганна Дрозд

Залишити коментар