Середа, 20 червня

Валерій Шевчук – майстер мереживного слова. Усе, що ви хотіли знати про розмаїтість, глибину та барви української мови, ви знайдете в його текстах. Мова Шевчука – це ліки від набридлого постмодернізму. У День української писемності та мови письменник-шістдесятник, лауреат Шевченківської премії, автор тепер уже класичних творів української літератури, включених і до шкільної програми, розповів про читачів і літературну критику, письменницькі авторитети та життя власних творів.

Мені випала честь листуватися з письменником тривалий час, і на моє питання, чи можна оприлюднити уривки з нашого листування, Валерій Олександрович відповів: «Коли Ви почали листування зі мною з метою запитатися про те-се для практичної мети – творення інтерв’ю, і я на Ваші питання відповідав, це механічно означало, що Ви інтерв’ю маєте право публікувати, інакше логіки, коли б це було не так, не віднайти».

Валерію Олександровичу, чи присутні Ви в інтернеті? Чи маєте власний сайт, наприклад?

Чи є в інтернеті мій офіційний сайт – не знаю, але в мене є доця Мирослава, яка любить винюхувати повідомлення в інтернеті про мене. То вона каже, що про мене там подано дурниць і не дурниць багато. Але для мене та сфера залишається цілком потойбічною, бо я безнадійно тупий до всілякої техніки.

Як Ви ставитеся до власного статусу видатного українського письменника?

Усі дефініції, що їх прикладають до письменників, умовні, так само й «видатний», вибачте, «визнаний письменник», бо ступінь визнання також завжди непевний. Буває, слухаєш радіо і дивуєшся: всіх тепер заведено називати «відомими письменниками», а в переважній більшості ті навіть у літературних колах зовсім невідомі. Отож, у відомі потрапляють усі, з ким спілкується радіожурналіст.

Чи є у Вас літературні авторитети?

Звісно, авторитети в літературі в мене є: це ті, від творчості яких я зазнав не так впливу, як значного естетичного враження. Це коло вибирається суб’єктивно; отже, і довіра виникає там, де віднаходиться суголосність душевна й інтелектуальна. Але нічого абсолютного не буває, так само й авторитети спалахують і відходять, хоч у цьому разі залишаються ті, що їх можна називати учителями, до яких зберігається традиційна пошана.

Як, на Вашу думку, чи мають твори своє життя після оприлюднення?

Звісно, у творів є своє життя, як і у живих істот: народження, протяг існування і смерть, хоча часом і відносне безсмертя, але дуже рідко. Написані мною твори не впливають на моє життя, хоча я в них вкладаю багато елементів життя власного. У мене герой походить від прототипу, а не навпаки. Містичні речі можуть відбуватися в іншому. Наприклад, описую місцевість, яка в природі існує, але де ніколи не бував. Пізніше туди потрапляю і вражаюсь: опис значною мірою відповідає реальному. Гірше буває, коли пишу, маючи прототипа, щось про нього вигадую, і те часом здійснюється. Наприклад, у моїй хроніці «Роман юрби» (2009 рік) є оповідка «Полюбовне розлучення». Там я вигадав, що герой помер. Приїжджаю до Житомира по якомусь часі, і мені сповіщають, що мій прототип справді помер. Таких речей боюся.

Часом письменники говорять, що їхні герої неначе починали жити окремим життям ще на стадії написання твору. Лев Толстой зізнавався, наприклад, наскільки був здивований тим, що його Анна Кареніна стрибнула під поїзд – характер розвинувся настільки, що кінцівка твору була зумовлена вже цим. Ваші герої наскільки «самостійні»?

Ви праві: коли пишеш твір, герої його починають жити власним життям і самі приходять до відповідного фіналу, часто мною не передбаченого. Переконаний: не митець творить життя героїв, він лише інструмент для такого творення, а творить їх Невідома Сила, яку пізнавати ми можливості не маємо. Отже, володарем свого творіння я не є і не раз дивувався, що так вийшло.

Я знаю, що влітку Вас турбувати не можна – це Ваша пора творчості. Влітку Валерій Шевчук зазвичай пише нову книжку. Ви жартівливо називаєте заглиблення у творчість ненормальним станом. Та, може, це і є нормальний стан для письменника?

Так, ненормальний стан для письменника часто є нормальним станом, принаймні в часі творчого процесу я люблю майже цілком виключитися з реального світу, і хоч на загал я людина пунктуальної вдачі, у такі часи дозволяю свою зашорену й закуту в риштунки вдачу трохи розпустити.

Листи Валерія Шевчука

Чи можна сказати, що письменники – інші? Не такі, як пересічні люди, далекі від творчості.

Чи письменники – інші люди? Можна спитати інакше: чи взагалі митці – інші люди? І так, і ні. Бо й митець у своєму житті-бутті не буває однаковий: розумний, дурний і так собі, талановитий, вельми талановитий і бездарний навіть при значних здібностях – все залежить, як він уміє керувати своїм талантом.

Чи є відмінність між критикою звичайного читача і критикою «читача офіційного», себто літературознавця, літературного критика за фахом? По-різному чи однаково Ви сприймаєте її?

Звичайно, відмінність між читацьким враженням про твір і літературною критикою істотна. Читач сприймає твір від власного «я» і через власне «я», далі не йдучи; літературний критик, коли він справжній, а не імітатор, сприймає твір із мистецько-інтелектуальних чи культурно-історичних засад, отже, виявляє суспільну опінію до автора. Але й тут не все так просто, бо є читач розумний, який має розвинений смак та інтелект – він сприймає твір не відповідно до своїх благеньких чи ширших уподобань, а як твір мистецтва, і входить у сув’язь автора з читачем, необхідну для нормального функціонування літератури; а є літературний критик дурний, який бачить щось таке, чого автор у твір і не думав вкладати, але що йому, авторові, хотілося б приписати. Отже, є читач у чистому розумінні цього слова, а є читач інтелектуальний, так само і критик. Правильно сказали: критик – це «офіційний читач», але не обов’язково з посадою. Книжка без читача не є купою паперу, своєї вартості через відсутність читача вона не втратить, але ті вартості є тимчасово зачинені, що їх аж ніяк не зменшує. Закопана в землю монета не перестає від того бути золотою і монетою, а тільки виходить із обігу. Коли ж книжка доходить до читача, вона втрапляє у свій природний обіг. Письменник відкриває людину і світ без читача: від себе і для себе, але, прагнучи природного процесу творення, віддає продукт свого осмислення на суд суспільства й індивідуума. Як ті його сприймуть, від нього, автора, не має залежати.

А чи не виникає у Вас враження, що літературознавці, які не творять власних художніх текстів, ніби паразитують на чужій творчості? Запитую як філолог і дослідниця Ваших текстів.

Чи дослідники паразитують на тілі моїх творів? Звісно, паразитують, але таке їхнє призначення. Омела не може рости як само стояче дерево, але колись із неї, як пише Севастян Кленович, варили клей, тим клеєм промазували пеньки, і до них приклеювалися зловлені птахи. Може, дослідники мої – і жерці в моєму храмі, а хіба жерці – не класичні паразити? Але й вони начебто суспільно потрібні. Може, вони й школярі, бо використовують труд, виданий на пізнання моїх творів, в освітньому процесі, − і це достойне їх (творів) застосування.

Що таке «конструктивна критика»? І як Ви ставитеся до твердження Барта про те, що «автор помер»: мовляв, написаний і «відпущений» до читача художній текст більше не належить авторові, існує окремо й живе своїм життям?

Що таке конструктивна критика – непросте запитання. Мені здається, що цей термін тоталітарний. Так називали ідеологічно витриману критику в системі комуністичних догм, тобто їхньої певної конструкції. А загалом, «конструктивний» означає «будований апріорно», на основі голої логіки, ігноруючи метафізику дійсності та й саму реальну дійсність. Отже, можна узагальнити: конструктивна критика – це така, яку хтось ладнає відповідно до своїх логічних догм. А це значить, що така критика сумнівна, хоч має вигляд організованого в розумі дійства.

Критика завжди була суб’єктивна і виходила з міри вподобань та смаків її творителів. Правда, тепер поширився тип критики на замовлення автора, отже, суб’єктивність її йде від автора: криве зветься прямим, дурне – розумним тощо.

Цитований Вами Барт, як на мене, виявився дещо недоумний. Правда в тому, що твір, опублікований і оприлюднений, живе своїм життям, але присутність у ньому автора ніколи не зникає. Отож, коли існує твір анонімний, він ніби недосконалий, бо без знання епохи та автора, його життя та спонук сприймається на поверховому рівні. Тому твір, в якому автор помер, − це неповноцінний твір. Недаремно літературознавство так ретельно займається вивченням біографій авторів і всіляких житейських перспектив та ситуацій, які хвилювали його. Але коли дослідник недолугий, то автора треба жаліти, а не критика.

Коли критика конструктивна, то в ній обов’язково є параметри й ознаки: або ж людина бачить себе автором для інших, або ж творить авторитети з інших (чужих догм). Для автора може вважатися дошкульною і конструктивна, і неконструктивна критика, бо автору важко сприймати критику, коли вона дурна або ж коли йому здається, що вона дурна, або ж не може допетрати того, що конструктивний критик чи й дошкульний хотів сказати і для чого? Тут відповідь однозначною бути не може.

Давні греки, елліни, не могли уявити свого існування без публічного визнання. Інтроверти, відлюдкуваті особи, які не хотіли брати активну участь у житті поліса, називалися «ідіотами», тепер, правда, цей термін дійшов до нас із сильно зміненим значенням. Чи кожен митець потребує оплесків і слави? Чи потребуєте Ви визнання?

Є два типи митців: такий, як Ви сказали (еллін), і такий, який творчістю хоче пізнати людину і світ (як Сковорода, наприклад, який оплесків і слави уникав). А я вважаю себе сковородинцем, не знаю, чи це мені вдалося.

Колись Івану Франку подарували лаврового вінка. Знаєте, що він з ним учинив? Повісив на кухні. І його жінка відривала з нього листочки для борщу. Висновки робіть самі.

Що відчували, коли на ювілеї всі навколо шанували Вас ?

Очевидно, шаткувався, тобто був подібний до капусти, яку шаткують на засіл, часом кладучи туди й моркву. Отака морква була – погляди, коли на мене дивилися тепло, а не кисло-капустяно. Недаремно громадськість Шевченко уподібнив до «капусти-голови».

Розмовляла Тетяна Монахова

Залишити коментар