Середа, 20 червня

Близьке багатьом гасло «Україна – це Європа» може набути нових сенсів після подій в Іспанії, адже в обох випадках є чинники, що сприяють проведенню антиконституційних референдумів. 1 жовтня населення Каталонії, попри заборону Мадриду, виказало своє бажання відділитися від Іспанії. Весь цей місяць ситуація навколо Каталонії стрімко набирала обертів і зрештою так само стрімко застигла 27 жовтня, коли Іспанія ввела своє пряме правління над автономією. Чим насправді є Каталонська криза, і чому вона так важлива поза межами Іспанії?

У п’ятницю, 27-го жовтня, Мадрид позбавив Каталонію автономії та змістив її лідера Карлеса Пучдемона. Також було звільнено понад 150 міністрів регіону, а частина тих, що залишились, відмовилися від продовження роботи. Головний прокурор Іспанії готує кримінальні провадження проти посадових осіб, які діяли наперекір іспанському законодавству. Мадрид закликав провести 21 грудня нові регіональні вибори, в яких пан Пучдемон також міг би брати участь, щоправда, якщо до цієї дати він не опиниться за ґратами.

Довгий шлях до провального «Каталексіту»

Каталонія розташована на північному сході Іспанії, її населення становить понад 7,5 млн осіб (приблизно 16 % від усього населення Іспанії). Ще в 1979 році, згідно з новою іспанською конституцією, Каталонія отримала автономію та власний парламент, каталанська мова разом із державною стала офіційною в цьому регіоні, і, що не менш важливо, каталонці визнавалися «нацією». У 2006-му були внесені поправки до статусу Каталонії, за якими вона отримала більш широкі повноваження та фінансову автономію.

Варто зауважити, що тенденції щодо сепаратизму в Каталонії були завжди, але вони відрізнялися своїм мирним характером. Місцева влада була задоволена своєю широкою автономією і не марила відділенням. Чому саме зараз це питання постало так гостро? Чому не було жодних масових зрушень раніше, і ніхто не хотів відокремлюватися від Іспанії з часу припинення диктатури Франко? Уся справа криється в економіці. Відповідно до Конституції, Каталонія контролює витрати свого регіонального бюджету, а центральна влада – прибутки, це обумовлено необхідністю підтримувати певні регіони.

Із цього витікає проблема того, що Каталонія недоотримає кошти. Усе б залишалося на своїх місцях, і звичайні каталонці були б задоволені й надалі, якби не економічна криза 2007-2008 років. Економічне положення в регіоні погіршилось, і цим скористалися місцеві націоналісти, які активізували свою політику й проводили низку неофіційних голосувань у деяких каталонських містах. На цей крок Мадрид відреагував тим, що у 2010 році конституційний суд нівелював поправки 2006 року та затвердив відсутність підстав для визнання каталонської національності, що на думку багатьох експертів було хибним кроком. Того ж року більшість у парламенті була за правоцентристами, однак бажання відділитися не було. У 2012-му була лише спроба розширити автономію, яку Мадрид відхилив.

З того часу чи не щорічно каталонські лідери робили все для відділення. Ще у 2014-му відбулася низка подій, аналогічна сьогоденній ситуації: той самий референдум, той самий засуджений лідер Каталонії. У січні 2016-го Карлес Пучдемон, знаний послідовник ідей каталонського сепаратизму, був обраний президентом автономії…

Незалежна Каталонія – реальність чи повітряний замок?

Пересічному спостерігачеві може здаватися, що незалежність Каталонії має достатнє підґрунтя, а саме:

  • етнічна ідентичність, власна мова, державна символіка: прапор і гімн;
  • місцевий парламент, котрий контролює внутрішню політику (освіту, охорону здоров’я тощо);
  • розташовані по всьому світу іноземні «місії» – міні-посольства, які сприяють торгівлі та надходженню інвестицій до Каталонії;
  • за правопорядком у регіоні стежить Mossos d’Esquadra – місцева поліція;
  • за економічним показником Каталонія – один із найбільш розвинутих регіонів Іспанії, частка її ВВП загалом складає 19 %, тоді як частка населення – 17 %.

Однак держава повинна контролювати свої кордони, повітряний простір, мати збройні сили, валюту, центральний банк та вести зовнішньополітичну діяльність. Усе вищезазначене контролює центральна влада. Коли ж справа доходить до простої математики, виникає питання: чи вистачить Барселоні навіть тих великих коштів, що надійдуть до бюджету (близько 10 млрд євро – саме стільки Мадрид забрав із каталонського бюджету у 2014 році) для організації всіх цих інституцій? Звісно, у такому разі економічне положення населення похитнеться.

Велике занепокоєння викликає й зовнішня заборгованість Каталонії, що за останніми даними сягає 77 млрд євро, з яких 52 млрд Каталонія зобов’язана іспанському уряду. У 2012 році іспанський уряд створив спеціальний фонд для надання грошових позик регіонам, які після фінансової кризи не змогли запозичувати гроші на міжнародних ринках. На сьогодні Каталонія є найбільшим бенефіціаром цієї схеми, з моменту її запуску регіон отримав 67 млрд євро. Каталонія, відокремлена від Іспанії, не тільки втратить доступ до цієї схеми, але й повинна буде повертати борги.

Відділення Каталонії, 2/3 експорту якої йдуть до Європи, автоматично означатиме те, що країна втратить усі переваги члена ЄС, насамперед, зону вільної торгівлі. До того ж статус самопроголошеної республіки лякає основне джерело прибутків Каталонії: туристів, бізнесменів, інвесторів та транснаціональні корпорації. Це підтверджує той факт, що з моменту проведення референдуму про свій переїзд повідомили найбільші каталонські банки та компанії (CaixaBank, Gas Natural, Аха тощо). Пам’ятаючи, що саме невдоволення економічною ситуацією призвело до ідеї відділення, можна прогнозувати хід маятника суспільства у протилежний бік: цілком можливі нові виступи, але вже за об’єднання.

 Скелети у шафі Європейського Союзу

Занепокоєння ЄС з приводу кризи в Іспанії та ігнорування жорстких кроків із придушення референдуму пов’язані з тим, що в Європейському Союзі проблема сепаратизму завжди мала гострий характер. Шотландія та Північна Ірландія в Об’єднаному Королівстві, Корсика у Франції, Фландрія у Бельгії, північні регіони Італії – це лише частина потенційних сепаратистів.

Як відомо, приклад – заразливий, і після ймовірного відділення Каталонії міг розпочатися так званий «парад сепаратизму», що загрожував би стабільності Європейського Союзу. Тому всі європейські уряди підтримували конституційні дії Мадриду й заплющували очі на порушення прав людини під час референдуму та подальші дії внутрішніх органів Іспанії.

Ігор Семиволос, виконавчий директор Центру близькосхідних досліджень зауважив: «Проблема Європейського Союзу в тому, що питання сепаратизму – там не нова проблема. Один із ключових принципів ЄС – це Європа регіонів. Вони з самого початку говорили, що найкращим способом лікування сепаратизму, застарілих проблем між центром і периферією було перетворення Європи на регіони. Тобто, коли кожен регіон має максимальні можливості для реалізації в рамках ЄС. Сьогодні ми бачимо, що один із фундаментальних принципів ЄС не спрацював. Усі побоюються ланцюгової реакції подібних референдумів, сепаратистських рухів, оскільки у кожної країни є свої скелети в шафі».

Референдуми: паралелі та висновки

Українці подібно до іспанців за своїм досвідом упевнилися, що референдум може бути не тільки інструментом демократії, але й джерелом нестабільності. Згадуючи події 2014 року, а саме референдуми в Криму та на Донбасі, виникає порівняння з подіями в Каталонії. Але насправді спільних рис не так і багато. По-перше, це антиконституційний характер референдуму. У Каталонії конституційний суд визнав референдум нелегітимним. В Україні, відповідно до Конституції, може бути лише один вид референдуму – загальноукраїнський, а регіональних референдумів взагалі не передбачено. По-друге, це відсутність міжнародних спостерігачів. На цьому спільне закінчується.

Кардинальні відмінності каталонського та українського сепаратизмів простежуються на початку аналізу їхніх фундаментів. По-перше, каталонці – це окрема нація із власною мовою, історією та культурою, героями та ворогами, чого не скажеш про «донбаську націю». Каталонія мала свій власний гімн та прапор ще задовго до спроби проголошення незалежності.

Цілі референдумів також різняться. Якщо в Каталонії головною метою є створення нової держави, то в українському випадку – це приєднання до іншої, що вже існує. Звідси випливає головна розбіжність цих двох кейсів: референдум у Каталонії був самостійно ініційований регіональною верхівкою та підтриманий масами, тоді як референдуми в Криму та на Донбасі були ініційовані під тиском зовнішнього фактору й підтримані регіональною владою. Тільки фактор присутності російських військових зробив можливим донбаський сепаратизм. Каталонський рух, навпаки, відбувається за несприятливої міжнародної реакції, адже ЄС досить критично до нього налаштований.

Міністр закордонних справ Павло Клімкін зазначив: «Тут за визначенням не можна проводити жодних паралелей. Уявіть, що зараз у Каталонії були б дві тисячі російських танків і броньованих машин, тисячі російських регулярних військ і десятки тисяч російських найманців. Усе б фінансувалося і керувалося Росією».

Каталонія дала нам розуміння того, що за відсутності зовнішньої підтримки проект відділення регіону є лише повітряним замком, який розсіюється відразу після зіткнення з реальністю. В Європейському Союзі, основним принципом якого є сталий розвиток, запуску ланцюгової реакції сепаратизму бояться здебільшого через нестабільність, до якої вона призведе. Якщо це трапиться, на вирішення внутрішніх питань буде прагматично направлена вся увага та ресурси Європи. Враховуючи, що Україна залежить від усього вищеперерахованого, їй за жодним сценарієм не вигідні такі тенденції. Щодо можливих позитивних наслідків – Росія у такому разі може зупинити свою підтримку сепаратизму, зважаючи на існування таких регіонів, як Чечня, Карелія, Татарстан тощо.

Текст: Антон Єрмаков

Залишити коментар