Не всі знають, що перше українське фентезі «Сторожова застава», що б’є всі рекорди за відвідуваністю і касовими зборами, – це екранізація повісті одесита Володимира Рутківського. І якщо для нашого кінематографу це своєрідна проба пера в новому жанрі, то для автора з творчим досвідом понад півстоліття – тільки один із багатьох вартих екранізації текстів. Про дитинство й складне становлення автора під пильним оком КДБ, творчі плани, майбутні екранізації та літературний доробок розповів відомий письменник, лауреат Шевченківської премії в галузі літератури, Книги року BBC – Володимир Рутківський.
Вітаю Вас з успішною прем’єрою «Сторожової застави». Тепер Вашу повість-легенду прочитає ще більше підлітків, хоча впевнена, що після фільму й дорослі зацікавляться. Скажіть, а як Ви поставилися до того, що сценаристи перекроїли ваш текст, і сценарій виявився трохи інший?
Та не трохи інший (сміється), там від мого тексту залишилося 25 чи 30 %. Але я що? Я все ж таки для сценариста застарий. Хоча й маю великий досвід: працював сценаристом на Одеській кіностудії, коли там ще знімали «Место встречи изменить нельзя». У всіх процесах і на всіх етапах брав участь. Знаю, що є погляд кіношників. Вони вважають, що якщо не повернуть цю книжку на 180 градусів, то гріш їм ціна. І я знав, коли підписував договір, на що йду. Тільки пригрозив Дерманському (Олександр Дерманський – український дитячий поет, прозаїк та казкар, сценарист «Сторожової застави» – прим. ред.): «Сашко, якщо тебе колись будуть екранізувати, то сценаристом буду я!» Але це не допомогло: мій текст переписали. Знаю, що режисер Юрій Ковальов завжди був страшенно закоханий в Карпати і в печери Довбуша, тож він і поміняв Дніпро, Дніпровські плавні на Карпати. Вирішили, що в Україні історичних фільмів багато, а фентезі немає. Тому й написали власне перше українське фентезі. Отак і поставили. Адже в такому викладі більше шансів на успіх.
Виходить, що фільм створювали, орієнтуючись не на українського глядача? Адже ті, хто читали повість і хоч трохи знають історію, аж ніяк не очікували побачити у фільмі ті локації, які побачили? Хоча, не буду сперечатися, краєвиди дивовижні, але ж навколо застави гір не було?
Я то розумію. Просто команді треба було засвітитися десь у світі. Якби то було суто за моїм сценарієм, то це було б цікаво тільки для найближчих країн. А для Америки, де Україна ще невідома, і для інших країн, для яких різниці між Карпатами та Дніпром взагалі не існує, треба показати всю красу нашої країни. От автори й вирішили саме так заявити про себе, відчували сили. І справилися із завданням. Тому й вийшло, що замість однієї місцевості бачимо зовсім іншу. Сьогодні розмовляв із продюсером фільму Єгором Олесовим про те, що хочуть зняти серіал за цим фільмом. Вони незабаром приїдуть в Одесу на показ «Сторожової застави», де буде спеціальна прем’єра. Адже тут живе не тільки автор тексту, а й режисер цього фільму – Юрій Ковальов. Ми одесити. Плануємо все ретельно обговорити. Вони хочуть отримати поради щодо деяких питань
Відомо, що продакшн-компанія Star Media планує екранізувати Ваш роман «Джури козака Швайка», а сценарій до фільму писатиме українська письменниця Ірен Роздобудько.
Планують, але ще досі шукають гроші на це. А над сценарієм ми разом ще плануємо попрацювати. Вона вже написала свій варіант, і я свій написав, тепер ці сценарії об’єднали.
Сценарій уже вийшов ближчим до тексту роману, чи теж Ви були змушені адаптувати його до вимог кіновиробництва?
Я писав, як я бачив, близько до цього тексту. Роздобудько теж відійшла не на 180 градусів, як сталося зі «Сторожовою заставою», а лише градусів на 100. Ми трохи скооперувалися і тепер маємо текст, до якого в мене немає претензій. Залишилося тільки підібрати кадри та знайти кошти.
Ваші тексти так і просяться на екран. Нарешті це відзначили й кінематографісти. І те пожвавлення, яке спостерігаємо останнім часом, дає надію, що гроші знайдуть не тільки на екранізацію всіх чотирьох «Джур», а й на «Гості на мітлі», тим паче, що про це вже теж ходять чутки.
Так, це правда. «Гостей» теж хочуть екранізувати. Зараз треба домовлятися. Я вже подав свій сценарій. Кажуть, що кіносценарій чудовий, але втілення вимагає багато коштів. Річ у тім, що в нас немає вітчизняних аніматорів необхідного рівня. А іноземці для нас задорогі. Але коли знімали «Сторожову заставу», то аніматорами була індійська група. Коли вже індійці знайшли дорогу до мене, до України, то знайдуться і до «Гостей на мітлі».
Ваші тексти настільки добре прописані, що кожний із них уже «екранізований» в уяві Ваших читачів. А як ці історії приходили до Вас? Чому зацікавилися саме минулими часами?
Я ж народився і жив у цікавому місці. Поряд розташована Велика Бурімка, це Чорнобаївський район Черкаської області. І це колишній легендарний Римів, який виник на порубіжжі Сули, Київської Русі й дикого степу. Це той Римів, який є і в «Сторожовій заставі», і в усіх інших історичних книжках під різними іменами. Ми завдяки розповідям істориків знали й відчували, що живемо в якомусь надзвичайному краї. Я пам’ятаю, як ми приїхали в цю Бурімку, і нам сказали: «А ви знаєте, в якому місці ви живете? Пам’ятаєте “Ніч яка місячна, зоряна, ясная…”? А це написав Старицький, який живе за 12 км від нас. А пісню “Ой Морозе, Морозенку” знаєте? За 7 км від нас жив. А Піддубний? Так він за 20 км від нас. Є навіть дані, зафіксовані в “Слові о полку Ігоревім”, що коли Ігор переходив через Сулу, то саме отут він і залишив свої речі, щоб далі йти в полегшеному варіанті».
Тому ми в дитинстві шукали скарби князя Ігоря й інше… Ми жили історією, вона сама там дихала, і ми дихали нею. Тож не захопитися історією було просто неможливо. А коли ми знайшли здоровенні костомахи… А сталося це абсолютно випадково: наш однокласник копав пісок, щоб обмазати хату, і під урвищем, з боку Сули, натрапив на якісь костомахи. Великі такі… Він показав місце, їх дістали і привезли до школи, а директор, мій батько, до речі, негайно зетелефонував до Академії наук. Дуже швидко до нас приїхав академік Шовкопляс (Iван Гаврилович Шовкопляс – український вчений, археолог, провідний фахівець у галузі верхнього палеоліту України – прим. ред.). І ми три дні там робили розкопки. Знайшли найстаріше поселення в Україні, відоме на той час. І коли він уже від’їжджав, то запитав: «Володя, яка твоя мрія? Ким хочеш бути? Куди вступатимеш?». Я відповів, що планую в Київський університет на історичний факультет. «То знаєш що? Перед тим як складати іспити, зайди до мене». Кажу: «Добре». А потім сам собі думаю, що то щось не те. Здогадався, що він хоче допомогти зі вступом на археологічне відділення. Ні, думаю, я прийду до нього вже студентом, складу іспити і тільки тоді прийду до нього. Але не вдалося – зрізали. Набрав 24 із 25 балів, які були необхідні. Не вистачило одного балу. Що поробиш?.. Але моє кредо – все, що не робиться, то на краще. І я думав: «Ах, ви мене не прийняли, так я вам назло покажу на що здатний, напишу такі історії!»
Якось у спогадах Ви казали, що кожен письменник зобов’язаний зробити для України бодай щось корисне. А змагання за незалежність обов’язково мали вилитись у битву за правдиву історію. І що для Вас найнеобхіднішим стало розкриття незнаних сторінок історії. Ви почали писати про ті події, які переписувалися і замовчувалися за радянських часів. Адже доступу до джерел не було. Як Ви відтворювали ці події, на що покладалися?
Мені часто друзі казали, що маю божевільну уяву. А я їм відповідав, що не тільки уява мені допомагає. Я просто створив логічну модель, відтворював причинно-наслідковий зв’язок і заповнював лакуни. Оскільки тоді я хотів написати кілька історичних творів про ті сторінки, які наша історія практично ще не відкривала. Наприклад, «Ілля Муромець – руський богатир». Який він руський богатир, якщо навіть самі росіяни пишуть, що він родом із півдня Росії? А південь Росії – це де? Звісно, що це Україна.
Потім був роман «Сині Води», де розказую про першу перемогу над монголо-татарською навалою, яку навіть не можна було згадувати… Потім якось Ольга Герасим’юк – голова Наглядової ради Національної телерадіокомпанії – казала, що коли вона розмовляла з одним відомим генералом від КДБ, а потім від СБУ і нагадала про «Сині Води», які написав Рутківський, то він їй сказав: «А ви знаєте, у нас вказівка була про це не говорити. А хто говорить – за тими стежити». Усі ці мною написані книжки отримали багато негативної критики. Писали, що все неправда, все було не так, але жодного доказу так і не надали. Через нецензурні закиди змушений був навіть піти з інтернету, закрити сторінку. «Все все знают, только ты один не туда идешь», – часто чув такі закиди.
Ви багато пережили свого часу: крім закидів, були й виклики до КДБ і переслідування. Як тоді було жити з ярликом «український націоналіст»?
Жити було дуже складно. Інколи навіть заздрив тим хлопцям, яких посадили, –вони ж хоч і волі не мають, але їх годують. У них є дах над головою. А в мене що? Заробляти було важко. Мене як буржуазного журналіста, а я переважно тоді був журналістом, не брали на роботу. А з іншого боку, міліціонер щодня казав: «Вы же тунеядец! Когда вы это дело кончите?». Я говорю: «Я член Спілки письменників». А він тоді: «А у меня об этом указаний нет, я знаю, что вы не работаете. Физически». І от було кілька разів, що інколи і заздрив. Нелегко було. Мене не видавали, і я просто писав для себе і збирав у шухляді. Річ у тім, що більшість історичних творів написав десь уже після 1986 року, коли більш-менш уже було вільно. А перед тим, коли писав вірші, то читав друзям, колегам. Мені порадили, і я зібрав і подавав, щоб надрукувати книжку. Добре, що друзі траплялися. Наприклад, Борис Олійник був моїм рецензентом і критиком, і одну мою збірку він добре «почистив» сам. Але щодо декількох віршів написав: «Візьми назад і нікому більше не показуй». «Після битви під Берестечком» й інших подібних було декілька таких віршів, які треба було заховати. Тож писав здебільшого для себе.
Хотілося б більше дізнатися про повість «Потерчата», де Ви розказуєте про своє дитинство в тому страшному світі, який дорослі перетворили на війну. Книга з’явилася дуже вчасно, але так і не змогла запобігти тим подіям, які нині відбуваються в нашій країні.
Я коли писав, думав, що це останнє попередження. «Дитяча сповідь для дорослих, які так нічого і не навчилися». Це було написано ще в 2008 році. Тоді відбувалися всілякі битви місцевого рівня. Усі кричали: «Давайте всіх знищимо! Усіх треба розстріляти!». Я знаю, що таке розстріляти. Для нинішнього покоління це звучить дуже зло і ганебно, вони не знають, що це таке. А я, на жаль, знаю. Особливо прикро ставало, коли старі люди російською мовою кричали: «Их надо уничтожить!», «Это бандиты!» тощо. Тоді я казав: «Подивіться, якщо розпочнеться війна, то, насамперед, постраждаєте ви, старі й безпомічні люди, безпомічні діти». І про ці страхіття війни очима дитини я написав. З екскурсом дорослого, який бачить це все у 70 років. Це така дуже складна сюжетна канва, як мені здалося і як стверджують читачі. На жаль, бачите, як сталося? Мені і в сні страшному не могло наснитися, що через 6 років знову ж таке повториться.
Нам треба домовлятися. Але розумію, що домовлятися зараз складно, майже неможливо. Хіба я можу попросити хлопців, котрі там сьогодні тримають для нас лінію оборони, домовлятися?
Коли писав третю частину «Джури і Кудлатика» у 2014 році, ставив перед собою таке запитання: чи залишилися в Україні люди, які б могли стати такими ж, як наші козаки – Швайка, Грицик та інші? Це було таке своєрідне дослідження. І я стверджував, що Україна ще не вмерла, що вона має патріотів, і перемога буде за ними врешті-решт.
Зараз ситуація погана, затягується ця безвість… Багато урядовців роблять вигляд, що нічого не відбувається. Можливо, дехто вже навіть і руки гріє під шумок. Але я переконаний і просто молюся на тих хлопців, які в АТО, які першими пішли туди, не чекаючи наказів. Поки влада «мекала», поки забирали в неї Крим, поки забирали Донбас, поки підняли крик, що «а завтра ми їдемо до Львова», молодь вже пішла. І писали мені: «Ми виховані на Ваших книжках». І це дуже мені приємно.
Багато перших добровольців – то Ваші читачі…
Так, із Майдану. Саме на Майдан Малкович носив оці твори, щоб вони, ці діти (ну, як діти, 20-30 років) там читали. Тож ми тільки виявили, що ми народ мужній, що як би там не було, перемога буде за нами. Ну, а все інше? От тільки не можемо ми ніяк спокійно домовитися. Дуже ми емоційний народ. І трохи глухуватий один до одного. Але я оптиміст.
Тоді порадьте як людина з досвідом, що можна зробити, щоб покращити ситуацію?
Поради тут не можна дати. Бо яку я можу дати пораду «вірному ленінцеві»? Він мене буде слухати? Ні. Мене вважають націоналістом. Але коли я буду казати щось хлопцю, який побачив все це страшне в АТО, коли я скажу йому «Помирися з ними», чи він мене зрозуміє? Ні. Думаю, що потрібний ще довгий і тривалий час для примирення. Але дай Боже… Єдине що, це треба зібратися і йти працювати і працювати, не виходити на Майдан, а спочатку працювати. Кожен нехай робить своє, що вміє. І тільки тоді, коли добробут зросте, коли Крим чи половина Донбасу побачать, що в країні кращає, стає вільніше, немає кордонів з усім світом, весь світ, так би мовити, до твоїх послуг, от тоді заспівається інша пісня.
А які позитивні зміни вже можете відзначити?
Мені здається, що українська нація як нація вже відбулася. Вона кров’ю захистила себе, своє існування.
Розмовляла Світлана Бондар
Фото: Валерій Пузік
