Три історії з життя сільських жінок задля їхнього свята

Галині (79 років) це гірке знання передала ще мати, спершу відсидівши по сумнозвісній статті за три колоски, а потім прогарувавши в ланці все життя, зоставивши врешті по собі хату, криту соломою, та 14 карбованців грошей. Іншого життя мати не знала, не розуміла, не хотіла чути про нього. Коли Галина закінчила восьмирічку, мати не пустила її вчитися – ні на “булгахтера”, ні в “Гадяцький культпросвіт”. Мовляв, заміж дівці треба. Нареченого собі шукай, а не до науки пнися. І роботі віддавай усе, що маєш. Іншого – не вигадали. А як і вигадали – не для тебе. Двоє Галининих подружок таки подалися в місто, повиходили заміж за лейтенантів, зрідка наїжджали в село. Мажуть, – каже, – руки кремом, такі пещені, білі, а мені аж млосно. Заздрили? – питаю. Не знаю, – каже – не заздрила, а так, жаліла, себе шкода було. Коноплі м’яли? При місяці рушника вишивали? – питаю. Конопель, – каже, – не застала вже, а рушника, їй же Бо’, вишивала при місяці, на купованому полотні, тоді вже не пряли й не ткали, прядки на горища повиносили. Заміж Галина вийшла рано. Але щастя їй весільний рушник не приніс. Чоловік працював на заводі, бетонні кола робив для колодязів, замолоду став калікою, а потім усе життя тягнув ногу й пив. Оце, – каже Галина, – прибіжу з роботи, з магазину, тоді був у нас магазин, та й по закутках – де він є? А тоді в хату зайду та й перевіряю ті місця, де гроші ховала, чи не знайшов, бува, чи не пропив. Галина немов осміхається при цих словах, але чогось витирає краєчок ока хусткою. А ще ж дітвори двоє, – продовжує, – нагодуй, випери, зошити подивися, чи не захворіло, чи не опізнилось. Витопи піч, подивись, скільки дров зосталось, а як мало, то думай, де ще взяти. А корові накоси… Ви й косили самі? – перепитую. А хто ж мені накосить. Я ще й три роки тому косила, поки корову не продала. А чого продавали? – питаю. Та не вдержу сама вже, та й кому воно. Дочка – вже й сама баба, не часто навідується, онучки обидві в місті, заміж повиходили. Їм краще в місті, ніж вам було тут? – питаю. А звісно, що краще – чисті, наряджені, пахущі, схотіли – сіли на машину та приїхали, Оксанка й сама за кермом уміє, гостинців бабі привезуть, добре живуть, дай їм Бог, та не часто їздять. А Ви ще в церкві співаєте, як раніш? – цікавлюся. Співаю, – одказує, – голос є, то треба співати, людям оддати те, що маю. Правда, вже на велосипед ноги не перекину, батюшка машину присилає. А все ж, побудеш серед людей, та й грошина яка-не-яка… За газ оце підняли ціну торік, то я коли як топлю – іноді в хаті газом, а іноді в літній кухні дровами прокурю, закутаюся та до ранку й долежу. А хліб печете? – питаю. Ні, купую. Руки вже болять, не замішу, та й кому його? Хіба ради мене одної опару заводити? Ге-ге, пройшло те врем’я. А в чому смисл вашого життя, бабо Галю? – запитую обережно. Але вона не замислюється: у роботі, вранці встала, кури, гуси, качки, літом грядка, восени дрова пиляю з сусідкою, зимою тягаємо з берега сухе, так день і до вечора, іншого ми не знали, не вчили нас, не встигли, не застали та вже й не застанемо.

Валентина (56 років) інше життя знала. Сама вона – міська, з родини інтелігентів, закінчила інститут, учителювала трохи, вийшла заміж, поникала років 10 із чоловіком-селянином по різних містах та врешті пристала на його пропозицію переїхати в село – там мати його жила, і котедж із надвірними будівлями КСП вже звів. Погодилися зразу? – питаю. Не зразу, – каже, – я й плакала ночами, не знала як житиму тут. Приїхала як у пустелю. Не вміла ні бур’янини вирвати, ні до корови підступитись. Усі мої колишні знання тут виявилися непотрібними. А до нового звикати було важко. Бо де вечірній сеанс у кінотеатрі – і де вибирання цибулі? Небо й земля. Але потім звикла. І українською говорити призвичаїлась. Тепер і хату білю, і курей ріжу. А діти вже росли сільськими. Все змалечку вміють. А ви ж були й десь на заробітках? – змінюю тему. Була, – каже, – не від добра була. Виявили в мене пухлину, таку, що з нею не живуть довго, не казатиму яку, цур їй пек. Довелося позичити гроші в сестри двоюрідної. А гроші такі, що на своїй роботі – соцпрацівниці – я б не здужала віддати. Поїхала в Польщу. Діти вже на той час повиростали. Уже й онучка народилась. Діти не ображалися на мене, а от чоловік сердився. Щоразу приїжджаю – і скандал: більш нікуди ти не поїдеш! А я й не хочу їхати, нема там меду ніякого, але поживу місяць тут, другий, і бачу, що не вкрутимося ми з цими заробітками. Корову давно продали, бо здавати те молоко по прийомних цінах заводу – то майже все одно що даром віддати. Порадилися з чоловіком, порахували, жахнулися та й продали корівку. Витрат на неї куди більше, ніж прибутку. Хіба на базарі стій торгуй, але там теж потрібні постійні клієнти, там конкуренція висока. Не кожен зможе, не кожен витримає. От і їжджу в Польщу, бабу там доглядаю. Платять не так і багато, але на наші гроші, та ще й як для села, вистачає. Город же садимо, птиця є. Консервуємо. І на сьогоднішній день топимо газом, як не важко, а на дрова не переходимо. Ми ж повинні жити, як люди, ну хоча б намагатися. І як він на мене не сердиться, а треба їхати й заробляти. Старша дочка теж на заробітках, онучка в бабиній хаті з батьком порядкують самі. Син і менша дочка поки в Києві, але бачу, що довго там не втримаються. У них не сучасні професії. Повернуться сюди, я вже знаю, бачу. А тут що? – питаю. А тут… – на мить замислюється, – тут, якщо далеко в завтрашній день дивитися, то, може й страшно, а як на сьогоднішній – так живемо ж! Грядку посадимо, курку заріжемо, ковбаси й печива теж якось купимо, хата простора, тепла, живемо дружно. Чого ж нам ще? На державу надії нема, а в самих же руки-ноги поки не відпали, то виборсаємось уже якось. А в село люди колись повернуться? – питаю. Заперечно хитає головою: Ні, не вернуться. При таких умовах у місті легше, особливо якщо є професія. А тут що? Ідеш увечері – темно, хоч в око стрель. А ви? – питаю. А ми звикли, – каже, – уже в моєму віці переписувати життя запізно. А діти… хай самі думають, я їхнім життям не порядкую. А в чому сенс життя? – питаю. В дітях, – відповідає. Бачу, не сумнівається.

Ірина (35 років) живе взагалі-то в райцентрі. У квартирі зі всіма зручностями, правда, дуже занедбаній. Двоє дітей. У шлюбі 17 років. Чоловік давно не цікавиться нічим, окрім телевізора. Приходить з роботи – лягає на канапу – і дивиться, поки не засне. Канапа продавлена. Шпалери подекуди звисають. Вікна хляпають, погано зачиняються. Але йому тут уже нічого не хочеться робити. Сімейне життя втомило. А Ірина вчащає в село, за два кілометри від райцентру. Після смерті діда стала повноправною господинею на обійсті. Для курей улаштувала загороду, для качок маленький басейн із цинкової балії, а під вікнами розбила клумби. Улітку там були троянди й гладіолуси. За парканом – малина й порічки. І персик – її гордість. Цьогоріч він родив уже вдруге. Раніше займалися своїм маленьким бізнесом, торгівлею, але після кризи все так занепало, що ледве борги віддали, – каже Ірина, – і як потягло мене сюди! Раніше ніби й не любила цих грядок і курей, а тепер – втикаю щось у землю чи викопую на зиму – і радію. Моє! Ірина тримає породистих курей яйценосної породи. Уже має постійну клієнтуру – магазин, кафе і просто окремі люди купують у неї яйця. Не те, щоб я за це могла жити, але триматися на плаву допомагає. Правда, торік украли вночі сімнадцятеро курчат, – журиться. А хто, не знаєте? – запитую. Та знаю, все одні й ті ж тут, але ж за руку не піймала, то що я доведу кому? Купила ще раз яйця, розвела. Тепер сарай зачиняю на два замки. І на вікні – решітка. Ірина каже, що буде розлучатися з чоловіком. Уже й поговорили. Домовились. Нащо він, якщо йому нічого не треба? – зітхає, – я приїду, туди побіжу, сюди, там полий, там обкопай, там прополи, там помідори збери, нагодуй, вимети, простеж, прибери, а йому – хоч би що, хоч трава не рости. Робить мов неживий. А зарплату ж приносить? – запитую. Приносить, – каже, – але зарплата мала, а кращої роботи він не шукає. То доводиться мені все – двох дітей у школу збери, комуналка, ремонт хоч сякий-такий. Я тиждень працюю продавцем з 8 до 8, а тиждень – удома. То й намагаюся встигнути все, особливо літом. Важко, але інше я теж пробувала, і в місті довго жила – мабуть, не моє. От не мала там спокою душа, а тут має. Та й діти ж уже такі, що допомагають. Коли я не встигаю, син сам їздить сюди, порається, все вже знає. Ви хочете, щоб ваші діти теж жили в селі, як і ви? – запитую. Я хочу, щоб мої діти були найщасливішими у світі, а де вони житимуть, неважливо. А в чому сенс життя? – питаю. Ой, – відповідає, – мене такого не запитували ще ніколи, але, мабуть, у тому, щоб жити й бачити плоди твоєї роботи, не думати, що ти прожила марно, бути задоволеною тим, як живеш. Я задоволена своїм життям. Я роблю те, що люблю. Я довго до цього йшла, не зразу зрозуміла, але тепер знаю – усе тримається на тому, що я люблю.

Можна було їх розпитувати ще і ще. Про дошкульні ціни. Про нерентабельність їхньої роботи. Про позірну відсутність перспектив. Можна було сказати їм про те, що 76% найбідніших людей планети – саме сільські мешканці. Або про те, що робота сільських жінок забезпечує левову частку продовольчої сировини на всій земній кулі. Але, здається, вони й самі добре усвідомлюють, настільки їхня праця цінна. Вони знають, що її цінність не грошима вимірюється. Вони знають, що на ній, власне, тримається світ.

Про те, що 15 жовтня світ відзначає День сільських жінок, жодна з опитаних мною навіть ніколи не чула. А годилося б їх привітати. Не тільки цих трьох – усіх.